Трагедія Бабиного Яру

Інформація для використання

ТРАГЕДІЯ БАБИНОГО ЯРУ

Чим є трагедія Бабиного Яру? Як бачить її світ? Як бачать її не тільки в Києві, в Україні, а й у Росії і Німеччини, у США й Ізраїлі?

В Указі Президента України від 29 лютого 2000 р. сказано: “У зв’язку з наближенням скорботної дати в історії Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років – 60-ї річниці з початку масового знищення фашистськими загарбниками жителів Києва й військовополонених у Бабиному Яру і з метою увічнення пам’яті жертв геноциду ухвалюю…”

Так, у Києві, у

Бабиному Яру, починаючи з вересня 1941 р. знищували жителів міста й військовополонених, але це були спочатку й передусім жінки, діти, літні люди, меншою мірою чоловіки. Їх розстрілювали суто за етнічною ознакою, лише тому, що вони євреї, що підлягали, відповідно до расової теорії Гітлера, тотальному винищенню.

Офіційна радянська пропаганда й історіографія всіляко замовчували єврейський за головним своїм змістом характер трагедії Бабиного Яру, у чому значною мірою проявилася сталінська політика дискримінації євреїв. Ось яким було перше повідомлення НДК про злочини німецько-фашистських загарбників у місті Києві (документ

підписано членом Політбюро ЦК ВКП(б) Миколою Шверником і направлено наркому закордонних справ В’ячеславу Молотову): “Гітлерівські бандити скоїли масове звіряче винищення єврейського населення. Вони вивісили об’яву, в якій усім євреям пропонувалося прибути 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць, узявши з собою документи, гроші й цінні речі. Євреїв, що зібралися, кати погнали до Бабиного Яру, відняли в них усі цінності, а потім розстріляли”.

А ось яким повідомлення НДК стало після його обробки наркоматом закордонних справ: “Гітлерівські бандити зігнали 29 вересня 1941 року на ріг Мельникової та Доктеревської вулиць тисячі мирних радянських громадян. Тих, що зібралися, кати повели до Бабиного Яру, відібрали в них усі цінності, а потім розстріляли”.

21-22 вересня, тобто за тиждень до масових антиєврейських акцій у Києві, розпочався терор проти євреїв. Облави на них проводилися щодня. Німці й поліцаї зупиняли євреїв на вулицях, знущалися зі старих і хворих, за будь-який прояв непокори вбивали на місці.

Наталія Феодосіївна Петренко, українка за походженням, згадувала: “Я живу на вулиці Тираспольській, 55, неподалік Бабиного Яру. 22 вересня 1941 р. я бачила, як німці вивозили у вантажних машинах людей у Бабин Яр. 22 вересня таких автомашин пройшло, як я підрахувала, 35. Я бачила, як із машин виводили людей, роздягали до білизни, змушували лягати на землю, після чого їх били гумовими кийками, а потім по троє передавали їх іншим німцям, а ті, у свою чергу, тим, що стояли біля самого Бабиного Яру, де й розстрілювали цих людей”.

Надія Трохимівна Горбачова, росіянка, на допиті 28 листопада 1943 р. свідчила: “22 вересня я бачила, як протягом усього дня до Бабиного Яру пішло понад 40 вантажних машин, переповнених єврейським населенням – чоловіками, жінками й дітьми. Декотрі жінки тримали на руках малят.

Я та ще декілька жінок, щоб не бачила німецька охорона, підійшли до того місця, де зупинялися машини. Ми побачили, що за 15 метрів від початку Бабиного Яру німці змушували роздягатися привезених євреїв і наказували їм бігти вздовж яру, розстрілюючи їх з автоматів і кулеметів. Я особисто бачила, як німці кидали малят у яр. У яру були не лише розстріляні, а й поранені та живі діти”.

25 вересня 1941 р. у Київ прибули рейхсфюрер Генріх Гіммлер і Адольф Ейхман. 26 вересня відбулася нарада вищих військових чинів у Києві, у якій узяли участь військовий комендант генерал Ебергарт, один із вищих чинів СС генерал Еккельн, командуючий айнзацгрупою “Ц” д-р Раш і командир айнзацкоманди 4-а Блобель. Вину за вибухи 24 вересня на Хрещатику та прилеглих вулицях вирішили покласти на київських євреїв і страчувати їх. Відповідне завдання одержав Пауль Блобель. На допомогу його айнзацкоманді 4-а (150 есесівців і гестапівців) направили 45-й, 118-й і 303-й поліцейські батальйони, “буковинський курінь”, українську допоміжну поліцію, а також добровольців із відщепенців, підібраних окупантами. У масовому знищенні київських євреїв із 29 вересня до 3 жовтня 1941 р. брали участь 1200 убивць.

Військовий юрист Ю. Шульмейстер у своїй книжці “Гітлеризм в історії євреїв” писав: “Акцію зі знищення єврейського населення було організовано блискавично й фундаментально. Місцем злочину обрали Бабин Яр – колишнє військове стрільбище з глибокими ярами, де могли поміститися сотні тисяч трупів. До Бабиного Яру зручні підходи, відразу залізнична станція Лук’янівка-товарна, що дозволяло переконати приречених, що їх чекає не смерть, а переїзд на нове місце проживання”.

У Києві нацисти спочатку навіть не планували створювати єврейське гетто за прикладом Варшави чи Львова для повільної, але неминучої загибелі його мешканців. Тактика Голокосту на переважній частині України була інакшою: вона полягала в одномоментному тотальному знищенні єврейського населення відразу після окупації.

Захар Трубаков у мемуарній книзі “Таємниця Бабиного Яру” згадував: “Існує така думка, що всі євреї Києва пішли за вказаною адресою. А звідти в Бабин Яр. Я з цим твердженням не згоден. І сам не пішов, й інших відмовляв, як міг… Люди слухали, але, як часто буває, не чули. На мої вмовляння вони відказували, що їм нікуди подітися, особливо тим, хто з маленькими дітьми. А багато хто просто не вірили в найгірше…”

Раннього ранку 29 вересня 1941 р., напередодні Судного дня, євреї з різних районів Києва, виконуючи нацистський наказ, ішли, здавалося, нескінченним потоком у район Лук’янівського кладовища. Уже неподалік стрімчаків Бабиного Яру вони потрапляли до своєрідного коридору, створеного двома шеренгами кремезних гітлерівців із собаками. Автори видання “Без терміну давності… Трагедія Бабиного Яру” пишуть: “Під вигуки “Шнель! Шнель!”, під голосний регіт “цивілізатори” спускали собак, жорстоко били приречених, підганяючи до місця, де з них зривали одяг, забирали коштовності, продовольство, документи. Цілком голі чоловіки, юнаки, жінки, дівчата, літні люди й діти під наглядом охоронців ставали на край глибокого рову й розстрілювалися з кулеметів”.

У минулому акторка, Діна Пронічева дивом уціліла під час розстрілу й спромоглася вночі вибратися з Бабиного Яру. У своїх показаннях вона свідчила: “На моїх очах роздягали, били: люди істерично сміялися, певне, божеволіли, ставали за кілька хвилин сивими. Грудних дітей виривали в матерів і кидали нагору через якусь піщану стіну, усіх голих шикували по двоє-троє і вели на височину до піщаної стіни, у якій були прорізи. Туди люди входили і не поверталися… З протилежного боку їх розстрілювали з кулеметів, люди падали вниз у дуже глибоку прірву”.

Сторож Лук’янівського кладовища Сергій Іванович Луценко, котрий був очевидцем страшного злочину, розповідав: “Століттями ховали на Лук’янівці мерців, але кляті фашисти за один тиждень поховали в Бабиному Яру стільки, що й на трьох кладовищах не вкладеш… Зі сторожки на кладовищі було добре видно, як людей роздягали догола, як з автоматів і кулеметів розстрілювали поставлених над прірвою, як хапали дітей за ніжки, піднімали й кидали живцем у яр”.

Свідчення очевидців дають різноманітну картину ставлення місцевого населення до долі та розстрілу євреїв у Бабиному Яру. Шеля Поліщук (дівоче прізвище Старосельська) разом із матір’ю, лікарем-гінекологом, не виїхали з Києва до окупації. Вони не пішли 29 вересня в Бабин Яр, але на них донесли. Їх заарештували й доставили на Володимирську, 15 до слідчого Ігнатовського. В опублікованих спогадах Ш. Поліщук читаємо: “Мама почала доводити Ігнатовському, що вона українка. Він говорить, що “на вас надійшла заява, що ви єврейка”. Мама виставляє свідків… Це доктор Бувайлик, доктор Інода, сусідка наша Довбиш, хатня працівниця Тереза й мамина пацієнтка – Михайлова Євдокія Григорівна. Наступного дня їх викликали в поліцію. Доктор Інода не прийшов, не кожен мав силу волі ризикувати життям. Доктор Бувайлик прийшов і заявив, що знає маминих сестер, багато працював із ними на селі, бачив їх. Він упевнений, що мама – українка. Довбиш сказала, що приїжджала до мами на лікування зі Звенигородки, вона, мама, українка. Михайлова теж знає, що мама – українка. А Тереза сказала, що ми – євреї. І от коли слідчий сказав мамі, що ваша хатня працівниця говорить, що ви – євреї, мама сказала, що кожна служниця не любить свою хазяйку. Він нас протримав кілька днів… відпускав додому, але знову викликав на завтра… Четвертого чи п’ятого дня… в обід, коли всі пішли, він ввійшов у вестибуль і говорить мамі: “Йдіть, щоб я вас тут не бачив. Я однаково вам не повірив, але ви така жінка, що я вирішив вас відпустити”. І велів на пропускник “видати документи”. “Я, – говорить, не шукатиму вас дві доби. Йдіть на схід”. Ці кияни не переховували в себе вдома приречених євреїв, але своїми “свідченнями” та своїми діями вони, по суті, врятували життя Шели Поліщук і її матері.

У романі-документі Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр” є фрагменти, які було виключено з журнального варіанта радянськими цензорами або загалом уперше побачили світ у книжковому виданні, що вийшло 1970 р. у Франкфурті-на-Майні. Один із них реально відбиває ставлення певної частини місцевих жителів до долі євреїв, що переховувалися від окупантів. Письменник Анатолій Кузнєцов хлопчиком пережив окупацію на одній із київських околиць і в 14 років по гарячих слідах записав усе побачене й почуте про Бабин Яр. Він свідчить: “Вони переховувались у підвалах, комірках. Одна російська родина врятувала сусідів євреїв, відгородивши цегельною стінкою частину кімнати, і там у темряві, у вузькому простінку, майже без повітря, євреї сиділи два роки. Але це рідкісний випадок. Тих, хто переховувався, зазвичай знаходили, позаяк знаходилося чимало охочих заробити гроші чи корову. Біля нашого куренівського базару жила, приміром, Парасковія Деркач. Вона вистежувала, де переховуються євреї… Вони віддавали їй, що мали. Потім вона заявляла в поліцію та вимагала ще й премію. Її чоловік Василь був біндюжником, зазвичай на його ж площадці й везли євреїв у Яр. Парасковія з чоловіком по дорозі зривали з людей одяг, годинники: “Вам воно вже не треба!..”

Накази німецького командування в жовтні-листопаді 1941 р. проголошували: “Якщо хто-небудь пустить єврея на нічліг або проживання, буде негайно розстріляний не тільки він сам, а й уся родина”, “За кожного виданого єврея, комуніста і працівника НКВС – німецьке командування платить по 1000 рублів”. Але, всупереч таким наказам, знаходилися люди, котрі, ризикуючи життям своїм і своєї сім’ї, рятували, переховували євреїв, підпільників, партійців, котрі не реєструвалися. Родина київського священика Олексія Глаголєва врятувала за роки окупації одинадцятьох євреїв. За неповними даними під час трагедії Бабиного Яру за допомогою місцевих жителів було врятовано близько ста євреїв і сорок дітей від змішаних шлюбів. Літня няня-українка Надія Хоменко пішла на розстріл у Бабин Яр із трьома єврейськими дітьми.

Після масового вбивства київських євреїв і тих некиян, котрі сподівалися знайти в місті притулок і захист, трагедія Бабиного Яру не закінчилася. У жовтні-листопаді 1941 р. тут знищили хворих психіатричної лікарні ім. Павлова, тисячі військовополонених бійців і командирів Червоної Армії, декілька циганських таборів. У січні 1942 р. сюди вели на розстріл близько ста моряків Дніпровської військової флотилії. Протягом двох років по вівторках і п’ятницях у Бабин Яр привозили людей у машинах і розстрілювали, а потім везли задушених по дорозі в душогубках супротивників гітлерівського “нового порядку” різних національностей, полонених і підпільників, заручників – чоловіків і жінок. Бабин Яр перетворився на величезну братерську інтернаціональну могилу.

Автори згаданого видання “Без терміну давнини” історики Г. Мігрін, В. Король, В. Кучер пишуть: “Бабин Яр поглинав свої жертви регулярно – 103 тижні поспіль. Перші п’ять днів фашисти та їхні прислужники знищували тут євреїв – до 160 тисяч”. Автори вважають, що загалом, за неповними даними, як свідчать документи, Бабин Яр став могилою понад 220 тисяч людей різних національностей.

У серпні-вересні 1943 р. гітлерівці намагалися приховати сліди масових поховань своїх жертв і спалити трупи. Для цього вони використовували в’язнів Сирецького табору в Києві. В’язні були приречені, але 29 вересня 1943 р. частина приречених зуміла вирватися з печери-землянки, де їх закрили на ніч, на волю (серед них згаданий у статті Захар Трубаков). Троє з уцілілих виступили свідками на Нюрнберзькому процесі. Світ дізнався про злодіяння нацистів у Києві, але протягом майже всіх повоєнних років правду про трагедію євреїв у Бабиному Яру замовчувала радянська влада. 1959 р. письменник Віктор Некрасов виступив із закликом замість того, щоб створювати стадіон на місці розстрілів, як планувала міська влада, побудувати в Бабиному Яру пам’ятник.

Лише перед самим розпадом Радянського Союзу, а головним чином зі створенням суверенної, незалежної України ситуація змінилася. За десять років незалежності щось уже зроблено для увічнення пам’яті десятків тисяч безневинних жертв Бабиного Яру. Але багато чого ще слід зробити, приміром, створити Музей Голокосту України “Бабин Яр”.

На поставлене на початку написаного запитання, чим є трагедія Бабиного Яру, відповімо: це трагедія України, це трагедія всього людства, якому нацизм готував подібні полігони для знищення неугодних народів.

Віктор Некрасов, “Бабин Яр, 45 років”

Бабин Яр перетворився на поняття прозивне. Як Варфоломіївська ніч, ГУЛаг, Хіросіма, Чорнобиль… Масове вбивство – ось значення цих слів, назв, понять.

Яке з цих понять жахливіше – навряд чи варто в цьому розбиратися. Але кожне з них мало свій відтінок. Розправитися з гугенотами, рабська праця, поставити на коліна Японію, з Чорнобилем – що насправді сталося, досі не ясно.

З Бабиним Яром – з’ясувалося після першої кулеметної черги. Євреїв потрібно знищувати – і все!

Три дні їх знищували – 29 вересня, 30 вересня і 1 жовтня 1941 року. Говорять, що в ці три дні було розстріляно 70 тисяч осіб… З них лише одна людина врятувалася – акторка Київського театру ляльок Діна Миронівна Пронічева, мати двох дітей. Єдина людина на весь світ, яка могла і розповіла про те, що ж відбувалося в цьому глибокому яру на околиці Києва в ті страшні три дні. Докладна її розповідь, від якої стигне кров у жилах, повністю наводиться у відомій книзі Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр”.

Читаючи її, ставиш собі тисячу запитань. Але головне з них – яка сила, яка міра злоби може довести людину, людей, які брали участь у цьому вбивстві, до того, що сталося? Як міг народитися вираз “людина-звір”, “звіряча розправа”, “звірина ненависть”? Жоден звір, найлютіший, не знущається зі своєї жертви так, як людина з людини… Звір хоче їсти, захистити своє дитинча, садизм йому незнаний. Євреїв Бабиного Яру, старих і дітей, перед тим, як розстріляти, били палицями, роздягши догола…

У подальші два роки в Бабиному Яру розстрілювали не лише євреїв. Наводять цифру – 30 тисяч. Чи били їх, чи роздягали їх – невідомо. Але перші три дні й били, й роздягали людей лише через те, що вони були євреями. Мовою Гітлера це називалося: “остаточне розв’язання єврейського питання”.

І ось, закінчилася війна. Київ визволили. На Нюрнберзькому процесі згадували Бабин Коли я, майже двадцять років потому, намагався побіжно згадати про пам’ятник на місці розстрілу (трохи не написав “звірячого”, але тут же похопився), на мене дивилися, як на недоумкуватого: “Який пам’ятник? Кому? Пам’ятник ставлять героям. А тут – люди добровільно пішли, як кролики в пащу удава…” І тут же було віддано наказ – Бабин Яр замити. Щоб і сліду його не залишилося…

Не мені захищати фашизм. Але там було сказано – євреї – нелюди, їх потрібно знищити! Ясно! У нас же – братерська родина народів – усі рівні! Ну, а трагедія Бабиного Яру? Яка трагедія? Ніякої трагедії. Забудьте! І перейменували його на Сирецький Яр. А потім замили. Насосами, пульпою – сумішшю глини з піском. І перетворився яр на пустирище, заросле бур’яном…

1961 року сталася катастрофа. Прорвало греблю, яка стримувала намиту частину Бабиного Яру. Мільйони тонн пульпи потекли на Куренівку. Десятиметровий вал рідкого піску та глини затопив трамвайний парк, зніс будиночки, садиби, які приліпилися до схилів. Було багато жертв… Про це за місяць з’явилися три рядки у “Вечірньому Києві”.

29 вересня – День вшанування пам’яті загиблих у Бабиному Яру

Мало хто нині вірити в те, що історія – це пам’ять про минуле.
Але народ береже пам’ять. Держави бережуть пам’ять, передусім про жертви свого народу.
Темні людиноненависницькі сили чомусь для своїх моторошних злочинів прагнуть обрати благословенні місця природи – певно, з інстинкту наруги над духом життя. Так чудова окраїна Києва – Бабин Яр – стала місцем, куди більшовицька влада потай скидала жертв Голодомору 1933 року. А через вісім років фашистські загарбники обрали Бабин Яр місцем застрашливої демонстрації своїх методів “остаточного вирішення єврейського питання”, тобто винищення євреїв як нації, а водночас – і розправи зі своїми політичними противниками та з усіма непокірними різних національностей, не в останню чергу – українцями, серед яких була і видатна українська поетеса О. Теліга.
5 жовтня уповноважений міністерства окупованих східних областей при групі армій “Південь” гауптман Ганс Кох рапортував: у Києві знищено майже 35 тисяч осіб.
Після взяття столиці України нацистами було закатовано до 50 тисяч єврейського населення – до цього числа входять і розстріляні у Бабиному Яру, і померлі узимку 1941/42 років, і замордовані в таборах для військовополонених. 200 тисяч – це загальна кількість євреїв у Києві станом на 1941 рік.
Образ-символ Бабиного Яру в Києві, як і Дробицького Яру в Харкові, мають діяти як невсипуща пересторога людству перед багатоликими силами людиноненависництва і деспотизму. Проте в Радянському Союзі для цього мало що було зроблено, бо Сталін уже подумував про свій варіянт “остаточного вирішення”, а в добу Хрущова-Брежнєва потроху набирав сили “соромливий” напівофіційний антисемітизм. Правду про Бабин Яр мусила сказати і сказала опозиційна режимові інтелігенція: її говорили кияни Анатолій Кузнецов, Віктор Некрасов, Наум Коржавін, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович; на весь світ пролунав голос Євгена Євтушенка. Хвилюючим актом пошанування пам’яті жертв і водночас могутнім протестом проти цинізму влади став стихійний, усупереч заборонам, багатотисячний мітинг у Бабиному Яру в 25-ту річницю трагедії, 29 вересня 1966 року.
І надалі українці та євреї подавали світові приклад порозуміння і взаємопідтримки: українські і єврейські дисиденти 1960 – 1970-х років, які разом протистояли деспотизмові, разом страждали у брежнєвських лагерях, а ті з них, хто залишився живий, зберегли вірність цій дружбі. Вірність ідеалу людяности… Але чи всі українці гідні сьогодні пам’яті Василя Стуса й Івана Світличного? І сьогодні пече сором за те, що серед нас, українців, є ті, хто вирощує свій нібито патріотизм на антисемітських дріжджах, не розуміючи, якої шкоди завдає українській справі і як спотворює свою людську подобу.
Але так само постає і друге питання, чи всі євреї ладні сприйняти те, що говорив в обороні України великий єврейський лідер Володимир Жаботинський? І чи всі ладні підписатися під словами великого російського письменника, єврея з України Василя Гроссмана, який у повісті “Все течет” ще майже півстоліття тому, чи не вперше в світовій літературі, поставив Голодомор 1932 – 1933 років поряд із гітлерівським геноцидом, поставив поряд голодну смерть української дитини “серед степу широкого” і голодну смерть єврейської дитини в нацистському концтаборі? Чи всі можуть противитися українофобії? Спробам, усупереч історичним фактам і фактам сучасности, – подати саме Україну як вогнище антисемітизму?
У двадцятому столітті, впродовж дев’яти років Україна зазнала двох геноцидальних гіперкатастроф: Голокост і Голодомор. Про одну з них світ знає. Про другу знати не хоче. Так само, як світ знає про Шиндлера й не хоче знати про українця Шептицького. Ці дві гіперкатастрофи болітимуть нам до скону. Бабин Яр болітиме нашим дітям, нашим онукам, нашим правнукам. Бабин Яр – це наш вічний біль. Бабин Яр – це наша незагойна рана.
Президент Віктор Ющенко сказав слова, які мають символічне значення:” З цього праху, із сотень ярів, якими посічено нашу долю, Україна піднімає незотліле слово про своїх дітей і вперше, на повен голос промовляє до людства іменем катастрофи, чиє значення є планетарне.
У річницю трагедії, від душі і сумління цілого Українського народу я схиляю голову перед усіма невинно загиблими жертвами терору.
…Я прошу взаємного прощення за будь-які свідомі і несвідомі кривди, які завдавала нам – українському і єврейському колись бездержавним народам – багатовікова історія спільного життя.
Я прошу чистої і сповненої гідності поваги один до одного, яка стоятиме на сторожі миру і спокою у наших душах.”

ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР

Документальне дослідження

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави “найбільшої трагедії за всю історію жидівства”. Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як і в Україні, і в цілому світі.

Дивним виглядає те, що “червоні слідопити” радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців – жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.

Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення “очевидців” і “вцілілих”, а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.

Цей матеріал – про те, що насправді було в Бабиному Яру Тепер ледь не всі думають, що історія “винищення” жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив – після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О. Смірнов порушив справу Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр – а це приблизно 100 тис. жертв – був “найбільшою різнею за всю історію людства”, а Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим (мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там, нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195 тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис. “советских граждан” (усе це беремо із судового звіту – І том 48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами 14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні совєтські “статистики”, за винятком Бабиного Яру, майже не згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як 1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж близько п’ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960 р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у “різанині” жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити в пам’яті призабуту жидівську “трагедію”, КГБ вдався до послуг знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси до УЦР, а згодом – членом “Секретаріату жидівської національності” у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC (OSS), а згодом, після зміни назви, – СіАйЕй (СІА). 1960 р. КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої він видав в Америці книжку “Star in Eclipse” (“Зоря в екліпсі”, 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги. Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом – 1968 розпочався процес у Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З цієї нагоди, вперше після війни, “Нью-Йорк Тайме”, власником якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події). Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за всю історію людства, а Бабин Яр – у місце поломництва світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником) 1987 року в антиукраїнській радянській кінопрограмі “Бабин Яр” редактор “Огонька”, “українець-поет” Віталій Коротич назвав Бабин Яр “найвідомішою спробою масового винищення євреїв”. Мабуть, під впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем “найбільшої трагедії в історії людства”. Нині історики, вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:

з 29 вересня 1941 року, впродовж 3-5 днів, у Києві діяла українська поліція, здебільшого “галичани з довгими вусами у вишиваних сорочках” та німці (так писав письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці “Бабин Яр”, нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року); Василь Кабайда, був “відповідальним за розстріли євреїв” (подано редактором “Огонька”, жидом Віталієм Коротичем і дорадником М. Горбачева у його кінопрограмі “Бабин Яр” з 1987 року); нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола; в час очікування смерті кати гвалтували молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова “Бабин Яр”); їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених, чи то живих” (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер живе у США); цими способами українські і німецькі кати вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером, коментатором советского, а тепер американського та російського телебачення), що насправді було 300 тис. жертв (це нове число В. Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990 року), що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді 1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія Удовенка); українські опричники вбивали палицями і довбнями (спомини уцілілих “очевидців” на святкуванні 80-ї річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні – 1994 P.); що могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх порухів жертв ще 4-7 днів (свідчення уцілілих, а також численних інших “очевидців” на Нюрнберзькому процесі); весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом – близько 20 км довжини – з високою електричною напругою (за Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства – НТШ, том 11, 1994р.); що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані для НКВД 22.11.43, а також у “Чорній книзі” І. Еренбурга – 1991 p.); що під час відлиги навесні 1942 року “кров вибухала малими гейзерами на поверхню могили” (з книжки-спогаду “Ніч” 1972 p., лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля); що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 жидів-в’язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943 року, а потім згадано у радянській кінопрограмі “Бабин Яр” Віталія Коротича – 1987 p., а також за чотиритомовою англомовною “Енциклопедією Голокосту”, виданою 1991 jDOKy в Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова про ті страхіття, якот про те, що українці вбили довбнями 50 тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби розібрати догола та вбити “вручну” 50 тис. дітей, бо більше ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали б вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по ярках і ярчаках, як зайці.

По-друге, людина, присипана землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не можна вірити ані пропагандистам, ані “очевидцям”, а лише розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на них біля Жидівського кладовища не видно ані могил, ані бульдозерів, ані дванадцятиметрових “штабелів” для спалювання тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних “літаках-олівцях”. На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному грунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в Бабиному Яру в районі Жидівського кладовища не було порушено. Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію щодо навіть малих поховань у ярках поряд Жидівського кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували (тепер терен військового цвинтаря), наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того наказали вбратися і повели на станцію “Товарна” вздовж східного муру православного цвинтаря та поміж будовами військових складів. На станції стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як можна було не побачити могили на 100 тис. людей?

Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення таких гето не планували.

Роми за свою історію мали дві держави – Ельзот і Циганію!
…Розкішно прикрашена кибитка просто неба. Поруч – жалюгідна халабуда з тентом, сплетеного з лози. Хоч запрягай вороних І мандруй у світ за очі! Це подвір’я Ужгородського етнографічного ромського музею. Таке враження, ніби ти опинився у великому циганському таборі, який, кочуючи дорогами, на годину-другу зупинився на відпочинок. Аж тут, як у кіно, витанцьовуючи “циганочку” з виходом, вибігають яскраво вбрані роми з гітарами.

“Зате він вольний, як козак”
Цей афоризм, присвячений психології ромів, належить перу великого Тараса Шевченка. Так він у поемі “Відьма” висловив своє ставлення до кочового народу. Божевільна українка, згідно з сюжетом твору, якій не знайшлося місця у жорстокому світі, знаходить притулок у кочовому циганському таборі. Проживаючи у надзвичайних злиднях, ромам не було жодного зиску брати й до себе Та, побачивши бідолаху, яка заговорювалась, циганка табору в душевному пориві мовить до українки “Будь ти з нами! У нас, їй Богу, добре жить”. Отак божевільна протягом трьох років, доки не видужала, прокочувала з табором Утім, багато дослідників, хто знає цей народ не з книжок, відзначають його добру вдачу, готового завжди в тяжку хвилину подати “чужинцю” руку. До речі, під час війни у ромських таборах від нацистів переховувалися збиті англійські пілоти, в СРСР – партизани, що послужило окупантам офіційним підгрунтям для Голокосту проти ромів.
Ось унікальне фото караванних будинків на колесах 60-х років минулого століття. Табір із п’ятнадцяти кибиток, запряжених кіньми, мандрує рільським, розмитим дощами, грунтовим шляхом. Найдужчі, щоб візок не застряг у багнюці, підштовхують його. Ті, яким не знайшлося місця у фургоні, стомлено бредуть поруч. Є на фото й розкішні англійські вурдони й жалюгідні прості візки з лозяними тентами.
Вглядаюсь у світлину вулиці Мукачівської довоєнних часів, що в Ужгороді. Тоді вона йменувалась Циганською. А ось жалюгідна кибитка на фоні сучасних багатоповерхівок польського міста Кракова. Проте цей “кемпінг” можна побачити і в Лондоні, Парижі чи Берліні. Роми мешкають у всіх, крім Данії, європейських країнах. Найбільше – у Румунії (1,8-2,5 млн.), Іспанії (650-800 тис.), Угорщині (500-800 тис.), Болгарії (500-800 тис.), Словаччині (500 тис.), Сербії (400 тис.).
Ось фото групи циган, заточеної у концтаборі Бєльжец, що в Польщі. Як розповідають зібрані архіви музею, перших циганів разом з євреями гітлерівці насильно виселили з Німеччини й ув’язнили в концтаборах на окупованій Польщі ще 1940 року. В наступні роки концтабори смерті Освенціум, Треблінка, Майданек, Ясеновац (Югославія) поповнили цигани з Угорщини, в тому числі й Закарпаття, Румунії та інших балканських країн. За деякими даними, під час Голокосту в світі загинуло від 500 тисяч до одного мільйона циган.
Загадкова країна Ельзот
Ось карта Євразії. На ній схематично відтворено шлях кочування ромів з Індії в Європу. “Кульмінація міграції ромів із Індійського півострова, – розповідає одна з активісток Закарпатського обласного культурно-просвітнього товариства “Роман (бессмертное произведение)і Яг”, відомий ромолог Євгенія Навроцька, – припадає на початок другого тисячоліття нашої ери. Вона пов’язана з поразкою у міжусобній війні 1192 року під Тераімом, коли велика кількість народу, рятуючись від рабства, обрала вигнання. Хвиля ромської міграції продовжувалась аж до епохи Великих Моголів. Цьому сприяв і кастовий поділ. У кожній із каст існувала система різноманітних заборон, в тому числі – на освіту, релігійні обряди”.
Членам каст раз і назавжди визначалися спосіб життя, професія, заборонялися міжкастові шлюби. Нині романологами доведено, що роми походять із касти “дом”. Вона включала професійних танцюристів, співаків і музикантів. Між тим прамовою для ромів, як і всіх арійських народів, був санскрит. Якщо б про це дізнався Гітлер, то він тричі перевернувся б у труні!
Поява ромів у Європі вперше була зафіксована 1219 року в хроніці угорського короля Андраша II, коли він повернувся з хрестового походу до Єрусалима. На території Західної України, зокрема, у Львові, цигани вперше з’явилися в 1405-1408 роках.
Але мало хто знає (зрештою, з расистських міркувань це приховувалось від світової громадськості), що роми за свою історію мали дві державності. Перша – Ельзот, друга – Циганія. Про цей історичний факт уперше довідалися вітчизняні ромо-логи, за словами €вгеніїНавроцької, працюючи зі стародавніми арабськими джерелами, “Перша ромська держава Ельзот, – говорить Євгенія Навроцька, – знаходилась на березі Аравійського моря. Між іншим, одназ гілок ромів так і називається – “зоти”. Повстання зотів у Багдаді за Арабського халіфату, як відомо з історичних джерел, було одним із найбільших. Друга країна – Циганія – була на узбережжі Чорного моря на території сучасної Туреччини, де нині – Курдистан. Отже, цигани мали всі атрибути своєї державності, карбували навіть свої монети”.
У мене в руках унікальна, написана від руки, циганська книжка. Експонату – понад сто років. Вона знайдена в суто закарпатській циганській сім’ї. Інша експозиція присвячена таборам. Із майже шістсот населених пунктів краю у 128-ми – проживають роми. Найбільші табори – у Мукачеві, Ужгороді, Берегові, Чопі, Ратівцях Ужгородського району. Є в музеї навіть циганські вишивки. На них мало хто звернув увагу. Невже циганські жінки, мовляв, уміють вишивати? Серед циганських вишиванок – речі для продажу. Приміром, унікальні жіночі носовички, яким немає аналогів серед жодного наряду. Мені подають рушник, на якому вишито угорською: “Собака – гавкає! Мій коханий, поспішає до мене”.
Хто не чув про всесвітньо відомих актора Чарлі Чапліна, письменницю Жорж Санд, колишнього президента Бразилії Жозеліна Кубічека, командира партизанського з’єднання Артема Ковпака, чемпіона світу з хокею у складі Чехословаччини Яна Сухі, співаків Миколу С ліченка та Валерія Леонтьєва й багато інших особистостей? Та тільки після відвідин музею довідуєшся, що за походженням вони – цигани.
Є тут і ціла низка історичних світлин 30-х років минулого століття ромеьких поселень відомого закарпатського історика Петра Сови, краєвиди таборів “Шахта”, “Радванка”. Фото начебто відзняті сьогодні – мало що змінилося.
Мою увагу привертає колекція циганського одягу. Таку єдину одежу носять цигани з двох таборів, що у Виноградові, які належать до келдерарів – етнічної групи румунських циганів. Крім них, у краї мешкають “тнічні групи словацьких та угорських ромів. Між іншим, Ужгородський етнографічний ромський музей – другий в Україні, де представлена культура, зразки мистецтва закарпатських ромів, розповідається про їхнє романтичне життя, важкі умови кочування, драматичні сторінки нацизму, предмети побуту, традиційні ромські вироби
Іван Жирош, головний редактор газети “Вісті Ужгородщини”

РОМИ – ЖЕРТВИ ВІЙНИ

Джанго БАРР

Хотілося почати лірично: про чудову пору – весну, яку обожнюю, бо сам народився у травні, про величне свято Перемоги, бо обоє моїх батьків були учасниками бойових дій, поранені, контужені, нагороджені, зрештою, для котрих цей день був єдиним зі світських свят, але не настроюються на ліричний лад ні думка, ні почуття, з якими це свято щороку зустрічаю. А почуття ці змішані – з одного боку ніби радість, що вже шістдесят років тому закінчилася напевно найкривавіша війна, з іншого – гіркота, біль від усвідомлення тих офір, котрі та війна забрала, і не тільки військових, бо така вже доля солдатська – гинути у бою, але мільйонів мирних людей – жінок, дітей, старих, просто хворих, котрі не могли воювати. У кожній країні, у кожного народу були ці офіри, за котрими не стихає біль. Проте війни в усі часи несли нещастя як народам переможеним, котрих підкорювали і перетворювали на рабів, або ж вони мусіли, інколи впродовж сторіч, боротися з гнобителями, так і переможцям, бо й з їхнього боку були численні втрати, а це завжди – горе. Але є народи, які майже весь час своєї історії були об’єктом переслідувань і знущань, незалежно, була війна чи ні, незалежно, хто був при владі, незалежно, яке було сторіччя. Йдеться про євреїв і ромів. Історично склалося, що ці два народи, внаслідок загарбання їхніх територій іноземцями змушені були податися на чужину, бо не мали ні потрібної сили, ні чисельності, аби протистояти загарбникам, і єдиним засобом зберегти саме своє існування, не зникнути, не розчинитися, як це сталося з багатьма (якщо не з сотнями) іншими народами, було розсіяння, розпорошення. Впродовж багатьох віків ці два народи живуть у багатьох країнах, серед різних народів. Якщо євреям, бодай значній їх частині, періодично вдавалося досягати кращого становища, певного добробуту – аж до відновлення власної державності, то роми, за рідкісними винятками, завжди, в усіх державах, за різних формацій, зазнавали лише гонитв і знущання. Для ромів Голокост, якщо мені буде дозволено так сказати, став способом життя. Та напевно найстрашнішою сторінкою в історії ромів була Друга світова війна.
Нацисти винищували ромів із такою ж звірячою жорстокістю, як і євреїв. Роми підлягали суцільному знищенню. Щоправда, керівники деяких країн-сателітів нацистського райху не підкорилися вимогам видати своїх громадян-ромів, а військові з цих країн ставилися до ромів більш лояльно на окупованих територіях, та все ж, за офіційними даними, роми Європи втратили 80% своєї чисельності. Пунктуальні фашисти не вели точної статистики, коли йшлося про ромів, тоді як в інших випадках педантично підраховували число своїх офір. На жаль, на часи Другої світової перевелися справжні ромські чаклунки, бо тоді б, напевно, катів переслідували б привиди закатованих, як це відбувається впродовж трьох віків у містечку Плаклі в Англії, де мешканців лякає привид ромки і воза, запряженого четвіркою коней, що їх було заживо спалено. У вогні жертва закляла це містечко, що тепер його переслідують самогубства і привиди.
Роми в усі часи були першими, на кого виливалася люта жорстокість. Наприклад, першими розстріляними у Бабиному Яру були саме чотири ромські табори, що їх сюди зігнали вже 21 – 22 вересня 1941 р. У сотнях таких же ярів, валок та інших місць лежать тисячні ромські офіри, багато де встановлено пам’ятники, але лише на деяких з них зазначено, що серед похованих у цих братських могилах є роми.
Імена ромів зустрічаються у списках загиблих у концентраційних таборах Бухенвальді, де для них було побудовано окремий блок, Маутхаузені, Гузені, Даутмергені, Флоссенбурзі, Равенсбрюці, де молоді ромки стали жертвами експериментів, що проводилися лікарями-есесівцями. Тридцять тисяч ромів, депортованих у Польщу, були приречені на смерть у таборах Бельзені, Треблінці, Собиборі, Майданеку. Тисячі ромів знайшли свою смерть в Аушвіці. Країни Балтії, Україну вкрито братськими могилами. У Сімферополі 24 грудня 1941 р. було розстріляно 800 чоловіків, жінок і дітей. Нині важко встановити, скільки ромів проживало в Європі до початку війни і скільком пощастило вижити. Із донесень каральних загонів, що вбивали людей на території Росії й України, видно, що їхніми жертвами стали 300 тис. ромів. До ноги було знищено ромів в Чехії та Естонії. На думку істориків, роми втратили в роки Другої світової війни щонайменше 500 тис. осіб.
Влада сучасної Німеччини донині офіційно не оголосила ромів жертвами нацизму, не вибачилася перед ними і, коли дійшло до компенсацій, відбулася жалюгідними, жебрацькими подачками, які, до того ж, отримали далеко не всі постраждалі. На Нюрнберзькому процесі про втрати ромів говорилося фактично мимохідь.
Коли Асоціація ромів вирішила встановити пам’ятник тим, хто загинув у Бабиному Яру, то було виготовлено чудового ромського воза, посіченого кулеметними чергами і прикрашеного жалобними гірляндами – справжній витвір ковальського мистецтва робітників Київського суднобудівного заводу. Проте численні бюрократи міста чинили шалені перешкоди і опір, і пам’ятник не було встановлено. Щоб врятувати, його було вивезено до міста Кам’янця-Подільського і встановлено на тамтешньому місці розстрілу ромів. Кажуть, що дітей там кидали до могил живими. Із вдячністю згадуючи всіх, хто сприяв створенню цього пам’ятника (Фонд взаєморозуміння і примирення, колектив філії Київського суднобудівного заводу, очолюваний О. Вишневським, численних жертводавців-ромів), ми ніколи не зможемо пробачити тим, хто не дозволив його встановити. Більшість з похованих в Бабиному Яру було ексгумовано і спалено, між тим, ромське поховання залишилося. Вірніше, це спільна могила ромів і хворих з Кирилівської (Павлівської) лікарні й будинку інвалідів. Я знаю це місце, бо мені розповіла про нього мешканка вул. Петропавловської, що недалеко від Бабиного Яру. 1941 р. вона, тоді ще підліток, пасла в тому місці козу і стала свідком жахливої страти.
Упродовж трьох років я як інтерв’юер фонду ШОА разом із операторами зробив десятки відеоінтерв’ю з ромами, що пережили лихоліття Другої світової війни і зараз проживають в Україні. Асоціація ромів займалася оформленням документів для благодійного фонду зі Швейцарії і зустрічалися майже з 2 тис. постраждалих від нацистів ромів. Їхні розповіді про пережиті страждання важко було вислухати без сліз. Більшість із цих людей була тоді дітьми, підлітками, але пережите закарбувалося в пам’яті на все життя. Часто згадували, що місцеві поліцаї були жорстокішими за німців, а населення не допомагало, а видавало ромів окупантам. Це особливо було типово для східних, центральних і південних регіонів. На заході ж навпаки, ставлення було більш людяним, і саме в цих лісистих і гірських місцевостях більше ромів залишилось у живих.
Куратор фонду ШОА в країнах Східної Європи Г. Верховська розповідала, що в Америці працівники фонду стоячи переглядали інтерв’ю мешканки Ізмаїлу, яка із сльозами на очах згадувала, як нацист вбив старшого брата, розбивши йому голову прикладом. До неї, що сховалася в очеретах в дунайських плавнях, долетіли краплі крові, і ту кофтинку вона береже все життя, бо краплі крові – єдине, що залишилося від брата. А подібних записів не один десяток. Так, у Фастові під Києвом ксьондз місцевого костьолу переховував у підвалі кількох євреїв та двох маленьких ромських дівчаток, котрі втратили всіх родичів. Вони часто і голосно плакали. Весь жах ситуації в тому, що дорослі просили свого рятівника кудись подіти цих циганчат… Одна з них, тепер немолода, дуже хвора і дуже бідна жінка зупиняється, не маючи сил говорити далі. І ще одна жінка з Луганська, яка приїхала до Києва подавати заяву для швейцарського благодійного фонду, оскільки місцеві працівники поставилися до неї брутально. Почувши її розповідь, я негайно зателефонував операторові, і ми записали відеодокумент. Кров холоне у жилах, коли згадую цю історію. Мале дівча зимувало у нетопленій хаті, де в ліжку лежала вбита на її очах мати, старшу сестричку загризли, теж у неї на очах, пси. І ще, і ще… Велике море людського горя.
Десятки ромських могил залишилися незафіксованими, адже табори, що пересувалися дорогами чи полем, розстрілювали нерідко з літаків, танків або автомашин. Про це часто згадували закордонні роми. Сотні тисяч ромів було закатовано і спалено, задушено у газових камерах по концтаборах. Вони були численними офірами нелюдських, псевдонаукових експериментів, зокрема горезвісного Менгеле у Аушвіцу. Невідомо також випадків, коли б ромів рятувало населення, як це було з євреями. В багатьох місцях осілих ромів заганяли до єврейських гетто. За свідченнями жителів Києва, ромів розстрілювали разом з євреями. Відомо, що таке відбувалося і по інших містах. По селах ромів палили разом з місцевими селянами за сприяння партизанам. Та й самі роми, нерідко цілими таборами або ж всім поселенням (а до війни було чимало ромських хуторів), йшли до партизанів, виявляючи неабиякий героїзм і кмітливість, багато з них гинуло у боях. Брали роми участь у спротиві нацистам і в інших країнах, зокрема у Словаччині, Югославії, Італії, Польщі. Прославлений командир партизанського з’єднання в Україні Сидір Ковпак теж був із ромів. Воювали роми і в діючій армії. Десятки їх було нагороджено, хоч в документах не зазначалося, що вони були ромами. За кордоном та ж сама картина: майже ніде документально не зафіксовано ромську приналежність учасників опору. Несправедливе ставлення до ромів, упослідження виявилося й тут.
У повоєнні роки дискримінація і брутальне поводження щодо ромів не припинялися, тепер уже з боку офіційних властей міліції. Чого варте горезвісне примусове переселення з європейської частини СРСР у цілинні області Казахстану та до Сибіру, згідно з драконівським указом 1956 р. Скільки ромів загинуло тоді у снігах під відкритим небом? Спроби створення ромських резервацій на зразок індіанських у Північній Америці чи бантустанів у Південній Африці були й в інших країнах. Ромів, що опиралися, і в СРСР, просто саджали до в’язниць. Спроби вигнання ромів у гетто, щоправда у менших масштабах, мали місце вже в наші дні, зокрема, у Чехії та Румунії. У країнах Західної Європи на околиці чи не кожного великого міста існує безліч створених за таким же принципом багатотисячних ромських поселень. В окремих з них мешкає до 80 тис. ромів. У більшості умови життя просто нестерпні, лише подекуди створено більш-менш людські умови. З часом загальна упередженість і ворожість суспільства до ромів не зменшується попри численні заяви про толерантність. Не рідкісними є й ромські погроми. Особливо потерпають роми від нападів молодиків-неонацистів – горезвісних скінхедів. На щастя, вони нечисленні, але те, що вони є, що поновлюється загроза небезпеки, викликає тривогу.
Дехто може сказати, що, мовляв, таке негативне ставлення викликають деякі вчинки самих ромів. Не варто заперечувати, хоч все це має глибокі, дуже непрості причини, але зараз річ не про них. Ворожість, несприйняття самобутності народу, багатовікові репресії спричинили і накопичили масу проблем, і важливо, що вже час їх розв’язувати.
У наші непрості часи роми радіють малому. Найбільше цінується добре слово, щирість, відкритість душі. Хто з цим приходить до ромів, той дістає справжню повагу. Ми любимо людей, віруємо в Бога. Не забуваючи минулі страждання, ромський народ пам’ятає добро.



Трагедія Бабиного Яру - Сочинения по русскому языку


Трагедія Бабиного Яру