Стежиною любові

Стежиною любові

(Духовні роздуми про сенс людського буття)

Стати високодуховною і високоморальною людиною нелегко, це потребує щоденної клопіткої праці. Вона починається з перших днів життя: з першим криком, з першим рухом, з першим кроком… І все це людина колись робить уперше. Та, навчаючись, вона набуває мудрості, досконалості, довершеності… Але якщо не вмієш навчатися, або не хочеш?..

Учися, дитино, Бог буде з тобою,

З любов”ю тебе шануватиме світ:

Учися, щоб сіять добро між людьми,-

І житимеш вічно, не згине твій слід!

Учися, дитино, бо вчитися треба,

Шукай сонця правди, хай розум не спить:

Того, що навчишся, – воді не залити,

Не взяти розбоєм, вогнем не спалить!

Живучи і навчаючись, слід добре пам”ятати, чиїх батьків ти дитина, звідки ти родом, яке в тебе коріння. А ще – усвідомлювати, що

Ім”я твоє – християнин.

Чи мало це? А чи багато?

Ти достеменно мусиш знати,

Сягнувши істини глибин.

То ж не марнуй дарма хвилин,

Вклоняйся Богу, не Ваалу.

І знай, що важиш ти немало:

Ім”я твоє – християнин.

Життя… Людина приходить на цей світ, аби прожити його і лишити слід… І в його шаленій круговерті, в його невідомих лабіринтах, на його невідомих стежках буває все: і радощі, і тривоги, і злети і падіння, і радість, і журба. Бо життя поділено на смуги: чорні і білі.

У цьому світі, де є і сум і забуття, і клопоти і тривоги, важка, до знемоги, праця, – пам”ятай: поруч з тобою рідні, друзі і Господь.

Може трапитись горе, впадеш ненароком у дорозі, знеможений, або важкі вітри розітруть останню надію, – не зволікай, не впадай у розпач:

Може., руки від втоми гудуть,

Не до сну вже й ночами так часто.

Догорає життя передчасно…

Все одно ти Христа не забудь.

У народі говориться: “Як до горя, так і до Бога”. Вірно, у кожного в душі свій Бог. Але чомусь, коли все добре в житті, ми забуваємо його, і не поспішаємо дякувати за хліб насущний, за день, за усмішку… А ось коли хвороба чи, не дай Бог, смерть! Ми зволікаємо і на долю, і на провини, і на гріхи, та найбільше переконуємо свою свідомість у тому, що “Бог так захотів…” У такі хвилини людина хоче почути Слово Боже.

Вже вкотре я читаю Слово Боже.

Чому мені так хочеться його?

Шукаю в ньому істину, а може,

Ним запалю в душі своїй вогонь?

Бо я не тліти хочу, а горіти,

Світитись серед ночі, як зоря.

Бо вже моє від шелестіло літо.

Боюся запізнитися. Пора!

Сьогодні світ ще й досі блудить у темряві, не чують люди Господніх слів, хвилює душу глухота нерозкаяних душ. Духовність занепадає, винищується культура, черствіють душі і кам”яніють серця…Шкода, дуже шкода!

О. як жаль, і кажу: “Схаменіться!”

Всі ми з прадіді-діда – рідня…

На коліна ставайте, моліться –

Дух святий нехай вас наповня.

Гніву Божого близиться чаша.

Судний день із небес поспіша…

Слово Боже потрібне нам завше,

Бо без нього – пропаща душа.”

Сьогодні не треба нарікати на світ, бо людина, і тільки вона винна у всіх бідах і негараздах. Черствість і байдужість, зло і жорстокість сіє багато лиха у наших родинах. І все одно, хоч негода жорстоко обтрушує цвіт, – та в”яжеться колосом жито, даленіють жнива добра і радості, щирості і ніжності…

А для цього слід пам”ятати і слова Матері, що молила Бога за тебе, за твої успіхи, твоє здоров”я, твою красу і удачу. Слід пам”ятати і про те, що розпач і сльози не допомагають ні в якій біді. Тож

Нарікати на світ не спіши,

Розлюби його так, як Спаситель.

І в любові отій не гріши –

Він тебе збагатить і наситить.

І тоді тільки ти відчуєш себе Людиною, яка про себе може навіть сказати як про людину.

Людина може все: сіяти квіти і розщеплювати атом, літати в небі і плавати по воді, може пройматися гнівом, а може палко кохати… Все може людина, але не знає, як можна легко віднайти своє щастя…

І за все в житті людині приходиться розплачуватись: за докір і зло, за злочини і гріхи. Можливо, не вистачає тоді в житті і хвилин для відчуття та усвідомлення щастя…

Я дивувався молодим літам

І ніс крізь будні неповторні втрати.

А ще жило в мені передчуття

За гріх мій неминучої розплати.

Спокутуючи свої гріхи, людина, в безвиході своїй, наважується на таємну розмову з Господом, промовляє щирі слова молитви. Чекає, надіється, вірить… Але це все дитяча гра, пустощі з вогнем: бо знову грішимо і знову молимось… А час іде, і життя пролітає мов високі тополі за вікнами шаленого потягу…

Який потрібний ще Мойсей,

Щоб врятувати людство все?

Хто мусить ще розп”ятим бути?

То грішимо, то знов в спокуті…

І як знайти себе у цьому світі? Важко, дуже важко! Грізні громи і шалені вітри рвучко відкривають фіранки людських душ і все духовне і сокровенне геть вилітає у безвість людської зневіри… Людино губиться і ніяк не може віднайти себе. А гривасті коні випадковості все більше і більше заплутують сліди у сірих буднях справжньої суті… Страшно: ми не змогли стати собою, ми не відбулися! Так хто ми сьогодні? Чиє око пильнує над нами? Чия правиця махає нам грізно?.. Чий хриплий голос прорізуються крізь туман мрій і надій?…

І день несе тривоги кошик,

У вікнах – видиво рябе.

Та знов продовжуємо пошук

Щоб у собі знайти себе…

Для цього треба взяти слово Боже, воно не зрадить тебе на тернистих шляхах. Ти зможеш ним у жару остудити душі і зігріти у спекотні морози. Не дасть збитися з дороги і відведе від спокуси і чвар.

Слід пам”ятати заповіді Бога

У ясний день, і навіть уві млі.

Тоді легкою буде та дорога,

Якою йде людина по землі. (Т. Лісненко).

Так, людина очищається, виростає духовно, вивчаючи закони і прямуючи стежками основних заповідей. Вони мають бути людською пам”яттю, оберегом, що людина носить при собі найближче до серця.

Нашарування довгих літ зітерши,

Нехай звучить, як вірності сурма,

Святої книги заповідь найперша:

– Я твій. Ти інших не шукай. Нема!

Але в лабіринтах життєвих кривих дзеркал, де часто за добрим сховане погане, дуже важко визначити і віднайти свій ідеал. То ж треба прислухатися до душі, і не дивитися на зовнішність, не кидатись на гроші і інші коштовності – не все те золото, що блищить… Минай правителя, скупаного в грошах і славі, якщо в нього порожня душа і кам”яне серце; зупини погляд на тому, хто в лахманні, але з ясним поглядом і випромінює тепло навкруг, у кого щедра, щира і ніжна душа…

Якщо ми заповідь цю будем пам”ятати,

То не потрапим в пастку і обман.

Один лиш образ на хресті розп”ятий –

Обереже нас од болючих ран…

А якщо ні – і тоді не зволікай на Бога! Не вір, що вщент зогнили людські душі і нікому тебе пожаліти, не посилай слів до Господа даремно! Бо що варті слова тоді, коли колюча пелена сизого туману торкається крони ніжного яблуневого цвіту… Ми думаємо, що все на світі можемо, що нас обмине біда, що ми обійдемо гріхи, що хвороба пройде повз нас, і ми легко стрінемо любов, і, коли потрібно, відродимо віру. Але

Любов і віра – це небесний витвір,

Все повертає на круги своя…

Подумай сам про себе й без молитви

Не промовляй ти Господа ім”я.

Сьогодні духовність поступово відходить у вчорашній день, як не прикро! Потроху забуваються релігійні свята, стираються у пам”яті звичаї і традиції українського народу, сучасна молодь не може пригадати компонентів національного одягу, у харчевнях (як і вдома) забуваються українські страви. У святу неділю або просто у свято у багатоповерхівках можна почути гуркіт – “іде євроремонт” Спішимо жити по-новому, по-європейськи, поспішаємо(із заздрощів!) зробити краще, ніж у сусіда, забуваючи про той-таки гріх. Четверта заповідь спонукає нас залишити сьомий день, неділю, для відпочинку, для пісень, для церкви, для Бога…

Неділя, неділя, неділя –

Це свято людей і землі.

Сорочка вишивана, біла,

І хліб запашний на столі.

Неділя, неділя, неділя –

Турботного тижня вінець.

Хай радісні дзвони дозвілля

Торкаються наших сердець.

Так чому ж ми забуваємо про шану? Не шануємо добро, не шануємо хліб, як заповідали нам дідусі і бабусі, не шануємо батька і матір… Не все ж таки продається і міняється у цьому світі! Чомусь на терезах життя правда знаходиться внизу…Тож шануймо батька і матір, спечену паляницю і правду! Бо в них – світиться стара істина: коли батькам добре – тоді добре і дітям. І чи був би ти на цьому світі, якби не твої батьки?

Шануймо батька, шануймо матір –

Нам каже Біблія свята.

І щастям будемо багаті

На всі часи, на всі літа.

Щаслива родина – заможна держава. Сім”я – це частинка нашої держави, це маленький гвинтик великого механізму, де панують мир і злагода, щастя і добробут. Щасливі батьки – щасливі діти…

Але коли чорна звістка пекучою стрілою вривається в родинне гніздо – немає меж материнському горю, немає меж материнським сльозам… Немає розради батьковому серцю, немає вороття його мудрим сивинам… Так чия ж рука так жорстоко і рвучко може піднятися над головою іншої людини? Чиє серце навіки зледеніло і очі наповнилися злом і жорстокістю, черствістю і помстою? Якого виродка сьогодні утримує земля? Хочеться достукатись до такого серця, розбудити в ньому добро і ніжність, щирість і милосердя.

Не убий! Хай котить передзвоном,

Долітає до людей, мов грім.

Не убий! – ні словом, ні законом,

Ні жорстоким пострілом своїм.

Не убий! – натягуються жили,

Бо немов кричить душа сама.

Не убий! – високе право жити

Відібрать ні в кого прав нема…

Почула в натовпі: “Смерть – за любов…” Так буває у художніх фільмах, зокрема, в циганських… Але так, на жаль, буває і в житті… Пішов до іншої, не дочекалась.., розлюбив, зрозумів, з рештою, що кохання і не було…

Але ж воно – святе і грішне… Господь показує нам стежки до любові – де святиня, але не часто застерігає, щоб обходили спокусу – там, де гріх… Звучить мудре слово, і через роки голос віри не затихає. А ми відчуваємо: добра основа схована в нас самих – добрих і злих, енергійних і слабких, жорстоких і ніжних…

Без люті, страху і злоби

Хай доліта, як грім із неба:

Люби! Люби! Люби! Люби!

Та перелюбствувати не треба!

І хоч якою б не була життєва дорога, як би не складалося життя, які б спокуси не привертали твою увагу, – пам”ятай: єдиний шлях до Бога – через очищення земне!

Людські душі занапащені крадіжкою: всі беруть і я взяв, як не я – то хтось візьме, хто, коли не я? Отаку свідомість людську виплекав сьогодні жорстокий час, де кожен бере потроху й побагато, беруть у вдови і сироти, несуть, везуть і не соромляться. І зовсім немає страху накликати біду, вкрити своє ім”я ганьбою. Беремо у людей, беремо у держави, зовсім забуваючи страшне слово “красти”. Не підозрюємо, що весь час за злодійською рукою стежать невинні маленькі голубі оченята… Навчаємо маленьких особистостей брати чуже і не класти на місце. Виростає злодій: садочок, школа, фабрика, держава… У свідомість його хочеться навіки вкарбувати переконливі слова:

Не укради, не клич біди,

Не вкрий ім”я своє ганьбою.

Там, де узяв, там поклади,

Тією ж поклади рукою.

І пам”ятай:

Але зі злом, яке без меж,

Ніяк до щастя не дійдеш.

Не розуміючи цих слів, люди схильні до неправди, обману, ради своєї користі. Вдома, на роботі, в суді… Ми завжди є свідками: бійки, крадіжки, трагічних подій, суперечок або просто подій. Але нерідко, чи то зі страху, чи то з іншої причини ми стаємо лжесвідками. А потім шукаємо стежину до спокути цього гріха, інколи так і не знайшовши її, залишаємося зі зганьбленою душею до кінця днів своїх…

Хай прозвучить знов слово Боже,

Дасть зрозуміти нам усім –

Брехня нікому не поможе

З”явитись в образі святім.

На всі свята і в день народження ми бажаємо один одному тепла, добра і любові – щиро, переконливо, від усього серця. Та коли ми стараємось побажати цього людині неприємній, – це виходить лукаво, нещиро, навіть смішно.

Але є ще страшніші речі – коли людина людині бажає зла і невдачі, горя і смутку… Прикро стає тоді, коли це все зі злом і категорично. Мабуть, зло і заздрість агресивно керує таким розумом. І що робити?

– Погляд звертати до Бога!

Нехай веде нас днями й тижнями

Відлуння Божої сурми.

Ні, не бажай ти лиха ближньому,

Бо всі ми звемося людьми.

Справжня людина – людина велична! Велична словом, велична справою, велична добрими ділами, що творить для людей, для держави. Справжня людна подасть тому, хто просить, бо знає, що то – справа честі.

Ні, буть милосердним не грішно нітрохи –

Хай добрість в душі пророста.

Так хочеться вірити в краще. .. А поки

Подайте їм ради Христа.

А поки у наших буднях сіються сірі дощі безнадій і мерехтить веселка щирості і світань, поки дзвенить у душах українська пісня і шумить у пориві холодний Дніпро, – ми чекаємо миру, світла, злагоди і любові.

Чекаємо від себе, чекаємо від друзів, чекаємо від Господа…

Високе небо і земля багата –

Лише збагни оце і серцем зваж…

Допоможи українцями нам стати –

Звертаємось до тебе, Отче наш…

Власні роздуми Тетяни Лісненко з використанням поезій Вадима Крищенка.

Стежиною любові

(Духовні роздуми про сенс людського буття)

Стати високодуховною і високоморальною людиною нелегко, це потребує щоденної клопіткої праці. Вона починається з перших днів життя: з першим криком, з першим рухом, з першим кроком… І все це людина колись робить уперше. Та, навчаючись, вона набуває мудрості, досконалості, довершеності… Але якщо не вмієш навчатися, або не хочеш?..

Учися, дитино, Бог буде з тобою,

З любов”ю тебе шануватиме світ:

Учися, щоб сіять добро між людьми,-

І житимеш вічно, не згине твій слід!

Учися, дитино, бо вчитися треба,

Шукай сонця правди, хай розум не спить:

Того, що навчишся, – воді не залити,

Не взяти розбоєм, вогнем не спалить!

Живучи і навчаючись, слід добре пам”ятати, чиїх батьків ти дитина, звідки ти родом, яке в тебе коріння. А ще – усвідомлювати, що

Ім”я твоє – християнин.

Чи мало це? А чи багато?

Ти достеменно мусиш знати,

Сягнувши істини глибин.

То ж не марнуй дарма хвилин,

Вклоняйся Богу, не Ваалу.

І знай, що важиш ти немало:

Ім”я твоє – християнин.

Життя… Людина приходить на цей світ, аби прожити його і лишити слід… І в його шаленій круговерті, в його невідомих лабіринтах, на його невідомих стежках буває все: і радощі, і тривоги, і злети і падіння, і радість, і журба. Бо життя поділено на смуги: чорні і білі.

У цьому світі, де є і сум і забуття, і клопоти і тривоги, важка, до знемоги, праця, – пам”ятай: поруч з тобою рідні, друзі і Господь.

Може трапитись горе, впадеш ненароком у дорозі, знеможений, або важкі вітри розітруть останню надію, – не зволікай, не впадай у розпач:

Може., руки від втоми гудуть,

Не до сну вже й ночами так часто.

Догорає життя передчасно…

Все одно ти Христа не забудь.

У народі говориться: “Як до горя, так і до Бога”. Вірно, у кожного в душі свій Бог. Але чомусь, коли все добре в житті, ми забуваємо його, і не поспішаємо дякувати за хліб насущний, за день, за усмішку… А ось коли хвороба чи, не дай Бог, смерть! Ми зволікаємо і на долю, і на провини, і на гріхи, та найбільше переконуємо свою свідомість у тому, що “Бог так захотів…” У такі хвилини людина хоче почути Слово Боже.

Вже вкотре я читаю Слово Боже.

Чому мені так хочеться його?

Шукаю в ньому істину, а може,

Ним запалю в душі своїй вогонь?

Бо я не тліти хочу, а горіти,

Світитись серед ночі, як зоря.

Бо вже моє від шелестіло літо.

Боюся запізнитися. Пора!

Сьогодні світ ще й досі блудить у темряві, не чують люди Господніх слів, хвилює душу глухота нерозкаяних душ. Духовність занепадає, винищується культура, черствіють душі і кам”яніють серця…Шкода, дуже шкода!

О. як жаль, і кажу: “Схаменіться!”

Всі ми з прадіді-діда – рідня…

На коліна ставайте, моліться –

Дух святий нехай вас наповня.

Гніву Божого близиться чаша.

Судний день із небес поспіша…

Слово Боже потрібне нам завше,

Бо без нього – пропаща душа.”

Сьогодні не треба нарікати на світ, бо людина, і тільки вона винна у всіх бідах і негараздах. Черствість і байдужість, зло і жорстокість сіє багато лиха у наших родинах. І все одно, хоч негода жорстоко обтрушує цвіт, – та в”яжеться колосом жито, даленіють жнива добра і радості, щирості і ніжності…

А для цього слід пам”ятати і слова Матері, що молила Бога за тебе, за твої успіхи, твоє здоров”я, твою красу і удачу. Слід пам”ятати і про те, що розпач і сльози не допомагають ні в якій біді. Тож

Нарікати на світ не спіши,

Розлюби його так, як Спаситель.

І в любові отій не гріши –

Він тебе збагатить і наситить.

І тоді тільки ти відчуєш себе Людиною, яка про себе може навіть сказати як про людину.

Людина може все: сіяти квіти і розщеплювати атом, літати в небі і плавати по воді, може пройматися гнівом, а може палко кохати… Все може людина, але не знає, як можна легко віднайти своє щастя…

І за все в житті людині приходиться розплачуватись: за докір і зло, за злочини і гріхи. Можливо, не вистачає тоді в житті і хвилин для відчуття та усвідомлення щастя…

Я дивувався молодим літам

І ніс крізь будні неповторні втрати.

А ще жило в мені передчуття

За гріх мій неминучої розплати.

Спокутуючи свої гріхи, людина, в безвиході своїй, наважується на таємну розмову з Господом, промовляє щирі слова молитви. Чекає, надіється, вірить… Але це все дитяча гра, пустощі з вогнем: бо знову грішимо і знову молимось… А час іде, і життя пролітає мов високі тополі за вікнами шаленого потягу…

Який потрібний ще Мойсей,

Щоб врятувати людство все?

Хто мусить ще розп”ятим бути?

То грішимо, то знов в спокуті…

І як знайти себе у цьому світі? Важко, дуже важко! Грізні громи і шалені вітри рвучко відкривають фіранки людських душ і все духовне і сокровенне геть вилітає у безвість людської зневіри… Людино губиться і ніяк не може віднайти себе. А гривасті коні випадковості все більше і більше заплутують сліди у сірих буднях справжньої суті… Страшно: ми не змогли стати собою, ми не відбулися! Так хто ми сьогодні? Чиє око пильнує над нами? Чия правиця махає нам грізно?.. Чий хриплий голос прорізуються крізь туман мрій і надій?…

І день несе тривоги кошик,

У вікнах – видиво рябе.

Та знов продовжуємо пошук

Щоб у собі знайти себе…

Для цього треба взяти слово Боже, воно не зрадить тебе на тернистих шляхах. Ти зможеш ним у жару остудити душі і зігріти у спекотні морози. Не дасть збитися з дороги і відведе від спокуси і чвар.

Слід пам”ятати заповіді Бога

У ясний день, і навіть уві млі.

Тоді легкою буде та дорога,

Якою йде людина по землі. (Т. Лісненко).

Так, людина очищається, виростає духовно, вивчаючи закони і прямуючи стежками основних заповідей. Вони мають бути людською пам”яттю, оберегом, що людина носить при собі найближче до серця.

Нашарування довгих літ зітерши,

Нехай звучить, як вірності сурма,

Святої книги заповідь найперша:

– Я твій. Ти інших не шукай. Нема!

Але в лабіринтах життєвих кривих дзеркал, де часто за добрим сховане погане, дуже важко визначити і віднайти свій ідеал. То ж треба прислухатися до душі, і не дивитися на зовнішність, не кидатись на гроші і інші коштовності – не все те золото, що блищить… Минай правителя, скупаного в грошах і славі, якщо в нього порожня душа і кам”яне серце; зупини погляд на тому, хто в лахманні, але з ясним поглядом і випромінює тепло навкруг, у кого щедра, щира і ніжна душа…

Якщо ми заповідь цю будем пам”ятати,

То не потрапим в пастку і обман.

Один лиш образ на хресті розп”ятий –

Обереже нас од болючих ран…

А якщо ні – і тоді не зволікай на Бога! Не вір, що вщент зогнили людські душі і нікому тебе пожаліти, не посилай слів до Господа даремно! Бо що варті слова тоді, коли колюча пелена сизого туману торкається крони ніжного яблуневого цвіту… Ми думаємо, що все на світі можемо, що нас обмине біда, що ми обійдемо гріхи, що хвороба пройде повз нас, і ми легко стрінемо любов, і, коли потрібно, відродимо віру. Але

Любов і віра – це небесний витвір,

Все повертає на круги своя…

Подумай сам про себе й без молитви

Не промовляй ти Господа ім”я.

Сьогодні духовність поступово відходить у вчорашній день, як не прикро! Потроху забуваються релігійні свята, стираються у пам”яті звичаї і традиції українського народу, сучасна молодь не може пригадати компонентів національного одягу, у харчевнях (як і вдома) забуваються українські страви. У святу неділю або просто у свято у багатоповерхівках можна почути гуркіт – “іде євроремонт” Спішимо жити по-новому, по-європейськи, поспішаємо(із заздрощів!) зробити краще, ніж у сусіда, забуваючи про той-таки гріх. Четверта заповідь спонукає нас залишити сьомий день, неділю, для відпочинку, для пісень, для церкви, для Бога…

Неділя, неділя, неділя –

Це свято людей і землі.

Сорочка вишивана, біла,

І хліб запашний на столі.

Неділя, неділя, неділя –

Турботного тижня вінець.

Хай радісні дзвони дозвілля

Торкаються наших сердець.

Так чому ж ми забуваємо про шану? Не шануємо добро, не шануємо хліб, як заповідали нам дідусі і бабусі, не шануємо батька і матір… Не все ж таки продається і міняється у цьому світі! Чомусь на терезах життя правда знаходиться внизу…Тож шануймо батька і матір, спечену паляницю і правду! Бо в них – світиться стара істина: коли батькам добре – тоді добре і дітям. І чи був би ти на цьому світі, якби не твої батьки?

Шануймо батька, шануймо матір –

Нам каже Біблія свята.

І щастям будемо багаті

На всі часи, на всі літа.

Щаслива родина – заможна держава. Сім”я – це частинка нашої держави, це маленький гвинтик великого механізму, де панують мир і злагода, щастя і добробут. Щасливі батьки – щасливі діти…

Але коли чорна звістка пекучою стрілою вривається в родинне гніздо – немає меж материнському горю, немає меж материнським сльозам… Немає розради батьковому серцю, немає вороття його мудрим сивинам… Так чия ж рука так жорстоко і рвучко може піднятися над головою іншої людини? Чиє серце навіки зледеніло і очі наповнилися злом і жорстокістю, черствістю і помстою? Якого виродка сьогодні утримує земля? Хочеться достукатись до такого серця, розбудити в ньому добро і ніжність, щирість і милосердя.

Не убий! Хай котить передзвоном,

Долітає до людей, мов грім.

Не убий! – ні словом, ні законом,

Ні жорстоким пострілом своїм.

Не убий! – натягуються жили,

Бо немов кричить душа сама.

Не убий! – високе право жити

Відібрать ні в кого прав нема…

Почула в натовпі: “Смерть – за любов…” Так буває у художніх фільмах, зокрема, в циганських… Але так, на жаль, буває і в житті… Пішов до іншої, не дочекалась.., розлюбив, зрозумів, з рештою, що кохання і не було…

Але ж воно – святе і грішне… Господь показує нам стежки до любові – де святиня, але не часто застерігає, щоб обходили спокусу – там, де гріх… Звучить мудре слово, і через роки голос віри не затихає. А ми відчуваємо: добра основа схована в нас самих – добрих і злих, енергійних і слабких, жорстоких і ніжних…

Без люті, страху і злоби

Хай доліта, як грім із неба:

Люби! Люби! Люби! Люби!

Та перелюбствувати не треба!

І хоч якою б не була життєва дорога, як би не складалося життя, які б спокуси не привертали твою увагу, – пам”ятай: єдиний шлях до Бога – через очищення земне!

Людські душі занапащені крадіжкою: всі беруть і я взяв, як не я – то хтось візьме, хто, коли не я? Отаку свідомість людську виплекав сьогодні жорстокий час, де кожен бере потроху й побагато, беруть у вдови і сироти, несуть, везуть і не соромляться. І зовсім немає страху накликати біду, вкрити своє ім”я ганьбою. Беремо у людей, беремо у держави, зовсім забуваючи страшне слово “красти”. Не підозрюємо, що весь час за злодійською рукою стежать невинні маленькі голубі оченята… Навчаємо маленьких особистостей брати чуже і не класти на місце. Виростає злодій: садочок, школа, фабрика, держава… У свідомість його хочеться навіки вкарбувати переконливі слова:

Не укради, не клич біди,

Не вкрий ім”я своє ганьбою.

Там, де узяв, там поклади,

Тією ж поклади рукою.

І пам”ятай:

Але зі злом, яке без меж,

Ніяк до щастя не дійдеш.

Не розуміючи цих слів, люди схильні до неправди, обману, ради своєї користі. Вдома, на роботі, в суді… Ми завжди є свідками: бійки, крадіжки, трагічних подій, суперечок або просто подій. Але нерідко, чи то зі страху, чи то з іншої причини ми стаємо лжесвідками. А потім шукаємо стежину до спокути цього гріха, інколи так і не знайшовши її, залишаємося зі зганьбленою душею до кінця днів своїх…

Хай прозвучить знов слово Боже,

Дасть зрозуміти нам усім –

Брехня нікому не поможе

З”явитись в образі святім.

На всі свята і в день народження ми бажаємо один одному тепла, добра і любові – щиро, переконливо, від усього серця. Та коли ми стараємось побажати цього людині неприємній, – це виходить лукаво, нещиро, навіть смішно.

Але є ще страшніші речі – коли людина людині бажає зла і невдачі, горя і смутку… Прикро стає тоді, коли це все зі злом і категорично. Мабуть, зло і заздрість агресивно керує таким розумом. І що робити?

– Погляд звертати до Бога!

Нехай веде нас днями й тижнями

Відлуння Божої сурми.

Ні, не бажай ти лиха ближньому,

Бо всі ми звемося людьми.

Справжня людина – людина велична! Велична словом, велична справою, велична добрими ділами, що творить для людей, для держави. Справжня людна подасть тому, хто просить, бо знає, що то – справа честі.

Ні, буть милосердним не грішно нітрохи –

Хай добрість в душі пророста.

Так хочеться вірити в краще. .. А поки

Подайте їм ради Христа.

А поки у наших буднях сіються сірі дощі безнадій і мерехтить веселка щирості і світань, поки дзвенить у душах українська пісня і шумить у пориві холодний Дніпро, – ми чекаємо миру, світла, злагоди і любові.

Чекаємо від себе, чекаємо від друзів, чекаємо від Господа…

Високе небо і земля багата –

Лише збагни оце і серцем зваж…

Допоможи українцями нам стати –

Звертаємось до тебе, Отче наш…

Власні роздуми Тетяни Лісненко з використанням поезій Вадима Крищенка.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Стежиною любові - Сочинения на свободные темы


Стежиною любові