Соціально-психологічний супровід адаптації першокласників

Соціально-психологічний супровід адаптації першокласників до умов шкільного навчання

Адаптація першокласників до навчання у школі – одна з найактуальніших проблем дитячої психології, яка вирішує її разом із педагогікою, психогігієною, біологією, соціологією. Процес адаптації – вузловий момент становлення дитини в якості суб’єкта навчальної діяльності. По-перше, тому, що в ході адаптації до шкільного навчання дитина отримує орієнтацію в системі поведінки, яка надовго визначає подальшу долю її розвитку. По-друге, в ході цього процесу формується учнівський колектив з певним рівнем соціально-психологічної згуртованості. Взаємини у шкільному класі виступають могутнім засобом залучення особистості дитини до нових соціальних функцій, культури, норм поведінки, характерних для школи.

Адаптація – універсальна форма взаємодії людини з оточуючим середовищем. Це складне соціально зумовлене явище, що охоплює три рівні адаптивної поведінки людини: біологічний, психологічний і соціальний з провідною роллю останнього. Адаптивну діяльність людей мотивують соціально зумовлені потреби. Водночас для неї властиве і специфічно біологічне, притаманне людському організму. Все це характеризує адаптацію як цілісний біопсихосоціальний процес.

Процес адаптації першокласників протікає на всіх її рівнях:

– біологічному (пристосування до нового режиму навчання й життя);

– психологічному (входження до нової системи вимог, пов’язаних з виконанням навчальної діяльності );

– соціальному (входження до учнівського колективу).

Все це означає суттєву перебудову життя, фізіологічних та психічних станів першокласників, що супроводжується неприємними відчуттями дискомфорту (пов’язаними, в основному з втратою звичних й улюблених занять, зміною соціального оточення), зламом і дисбалансом динамічних стереотипів, швидким накопиченням нової інформації та особистісними змінами. Проявами таких станів можуть бути тривожність, фрустрація, депресія, нестача впевненості в собі, невротичні прояви.

Психологічна адаптація являє собою процес мотивації адаптивної поведінки людини, формування мети і програми її реалізації у ситуаціях, що відзначаються значною новизною та значущістю. Це процес взаємодії особистості дитини із середовищем, за якого дитина повинна враховувати особливості середовища й активно впливати на нього, щоб забезпечити задоволення своїх основних потреб і реалізацію значущих зв’язків. Процес взаємодії особистості й середовища полягає в пошуку й використанні адекватних засобів і способів задоволення основних її потреб, до яких належать потреба в безпеці, фізіологічні потреби (у їжі, сні, відпочинку тощо), потреба в прийнятті та любові, у визнанні та повазі, у самовираженні, самоствердженні й у розвитку. Тим самим закладаються можливості для успішної соціальної адаптації й соціалізації дитини.

Соціальна адаптація – це процес, за допомогою якого дитина або дитяча група досягають стану соціальної рівноваги при відсутності переживання конфлікту із оточуючими людьми..

Соціальну адаптацію розглядають як завершальний, підсумковий етап адаптації в цілому, що забезпечує як фізіологічне і психологічне, так і соціальне благополуччя особистості. Першокласник повинен пристосуватись до вимог тих соціальних груп, що характерні для школи (учнівська група, вчителі, інші класи тощо).

Соціальна адаптація проходить чотири основних стадії:

– врівноваження – встановлення рівноваги між групою та особистістю, які проявляють взаємну терпимість до системи вподобань і стереотипів поведінки один одного;

– псевдоадаптація – поєднання зовнішньої пристосованості до соціальної групи з негативним ставленням до її норм і вимог;

– пристосування – визнання і прийняття систем вподобань нової соціальної спільноти, взаємні поступки;

– уподібнення – психологічна переорієнтація особистості, трансформація колишніх поглядів, орієнтацій, установок відповідно до нової ситуації.

Період адаптації першокласника пов’язаний із трансформацією раніше сформованих у нього стереотипів поведінки й навичок життєдіяльності, що призводить не лише до низки утруднень у взаємодії з оточуючим світом і в повсякденному житті, а й нерідко спричиняє погіршення навчальних успіхів. У першому класі спостерігається різке зниження мотивації дитини відвідувати школу й навчатись, падіння пізнавального інтересу, що пов’язано саме з труднощами адаптаційного періоду.

Основні проблеми соціалізації молодшого школяра в перші місяці відвідування школи можна позначити як труднощі соціально-психологічної адаптації дитини до вимог навчання в школі. До них належать наступні типи труднощів.

Зміна режиму життєдіяльності. Дорослий повинен чітко, зрозуміло розкривати вимоги та доброзичливо контролювати їх виконання, використовуючи переважно схвалення дій дитини.

Специфіка відносин з учителем. Учитель займає іншу позицію, ніж вихователь дошкільного закладу. Він оцінює, насамперед, результати діяльності учня, а не його особистість. Дитина ж прагне до схвалення своїх дій з боку дорослого, а при відсутності схвалення вважає, що дорослий його “не любить”.

Нові вимоги в сім’ї, члени якої починають серйозніше ставитись до дитини, до її діяльності в школі. Зростає обов’язковість у поведінці дитини. У центрі відносин з батьками – результати й процес учіння.

Згасання інтересу до школи при появі перших труднощів у навчанні, коли потрібно докласти зусиль, проявити наполегливість, працелюбність. Подальший розвиток позитивної навчальної мотивації залежить від формування навчальної діяльності.

Учитель повинен створити всі умови для успішної адаптації першокласників до шкільного навчання, а для цього педагог повинен глибоко розбиратись у вікових особливостях психічного розвитку молодшого школяра. Нагадаємо, що характеристика кожного вікового періоду психічного розвитку містить такі основні компоненти: провідну діяльність, соціальну ситуацію розвитку, новоутворення психіки й особистості. Складність управління цим процесом полягає в тому, що перебіг адаптації у різних дітей відбувається по-різному, залежить від їх індивідуально-психологічних особливостей, рівня підготовленості дитини до шкільного навчання, а також від педагогічних умов, створених у школі для роботи з першокласниками.

Отже:

– у ході адаптації до шкільного навчання дитина отримує орієнтацію в системі поведінки, яка надовго визначає подальшу долю її розвитку;

– адаптація – універсальна форма взаємодії людини з оточуючим середовищем, складне соціально зумовлене явище;

– процес адаптації першокласників протікає на біологічному, психологічному, соціальному рівнях;

– ознаками адаптивних проблем першокласника є стани тривожності, фрустрації, депресії, нестача впевненості в собі, невротичні прояви;

– учитель повинен створити психолого-педагогічні умови для успішної адаптації першокласників до шкільного навчання.

Навчання без страху.

Психологічний супровід навчання першокласників.

Варто пам’ятати, що початок шкільного життя супроводжується для шестирічної дитини достатньо великою кількістю стресових явищ, що може приводити не лише до інтелектуально невмотивованого невстигання, а й до соматичних і психічних розладів здоров’я.

Спостерігаючи за першокласниками, педагоги повинні пам’ятати, що навчання в школі вимагає мобілізації всіх інтелектуальних можливостей та фізичних ресурсів дитини. У перші дні навчання у школі майже у 75 % дітей знижується рівень працездатності, різко послаблюється їхня розумова активність. У такому стані навіть підготовлені діти можуть ставати некомунікабельними, сторонитися своїх однолітків, боятися вчителів, невпевнено почуватися біля дошки, неадекватно реагувати на зауваження дорослих, боятися стати неуспішними. Чим слабкіша (фізично чи ментально) дитина, тим глибшими психосоматичними порушеннями може супроводжуватись її шкільне життя.

Досить часто шкільний психолог має справу зі специфічними реакціями і страхами, істериками чи простою слізливістю, які призводять до загальмованості дитини, нездатності ефективно засвоювати знання.

Що ж таке страх? Страх – це емоційний стан, що виникає в ситуаціях дійсної чи уявної загрози життю й благополуччю людини. Загроза, що викликає страх, може бути як фізичною, так і психологічною. Страх грунтується на інстинкті самозбереження і з’являється під впливом процесів і подій, які становлять небезпеку для людини як біологічної істоти, а також – істоти соціальної (моральне покарання, осуд, ізоляція, глум, ураження почуття гідності, зниження власного статусу в колективі і т. ін.).

Особливо сильно переживання страху впливає на дітей. Вони стають надто збудливими, демонстративно розкутими або, навпаки, пригніченими й замкненими. Емоція страху руйнує комунікативні зв’язки дітей з оточуючими, щодо яких у них виникають тривожні очікування, з’являється схильність до частих проявів негативізму й упертості.

У багатьох культурах діти у своєму розвитку зазнають ряд схожих страхів: страх розлуки з матір’ю, страх тварин, темряви, різних звуків тощо. Серед страхів, які переживають діти різного віку, значне місце належить соціально опосередкованим страхам. Здебільшого вони – продукт особистого психотравмуючого досвіду зростаючої особистості (конфлікти, передусім у родині, переляк, біль втрати і т. ін.).

Із вступом дитини до школи частими є випадки “шкільних страхів”.

Чого ж боїться учень? Відповідь на це запитання може дати кожен дорослий, коли пригадає своє дитинство.

Перед дитиною з першого дня перебування у школі постають типові ситуації, що викликають страхи: напружене очікування початку уроку і його кінця, невизначеність свого стану, невідомі стосунки, нові рівні спілкування, постійне напруження вдома тощо.

Під час уроку в учня з’являються нові страхи: страх задачі (як зіткнення з невідомим за відсутності навичок розв’язання), страх загрози (як неможливості змінити очікувану негативну ситуацію), страх наслідків дій, що можуть не збігтися з тим, чого очікує вчитель. За такої ситуації дитина може забути про свої минулі страхи. Але може статися так, що нові страхи нашаруються на вже існуючі, і тоді життя для дитини в перші дні навчання стане справжнім жахом.

Як допомогти дитині позбутися цих страхів?

По-перше, дати їй можливість зрозуміти природу свого страху. Навчити не соромитися своїх страхів, не заганяти їх усередину.

По-друге, допомогти їй розібратися у причині страху, знайти шлях до подолання його. Дитина повинна вірити, що вона сама може перемогти страх, зможе активізувати себе для діяльності.

По-третє, слід допомогти дитині в самопізнанні, виробленні впевненості у своїх силах. Цьому сприяють особисті комунікаційні стосунки школяра у класі, що дають йому змогу досягти гармонії в особистісному і соціальному плані.

Учень у початковій школі має велике навантаження у навчанні: йому потрібно усвідомити навчальне завдання, знайти шляхи його вирішення, усвідомити результат навчальної дії. Якщо він не має можливості знімати напруження під час гри та праці, то це підсилює відчуття невпевненості, тривожності.

Дослідження свідчать, що підвищення психічної тривожності учня іноді пов’язане з нерозумінням змісту навчального матеріалу. Навіть незрозуміле для учня слово стає “пусковим механізмом” формування дискомфортного стану. Але й занадто довгі речення, перенасичені змістом, викликають ту саму реакцію – вичерпують енергетичні можливості школяра (речення повинно мати до 7 слів).

Наведені факти вказують на одну з причин утрати мотивації навчання. У дитини зникає бажання вчитися, бо як можна пізнавати, не розуміючи суті слів? Адже слова є інформаційними та енергетичними позначеннями навколишнього світу. А якщо дитина від початку навчання не зрозуміє їх змісту, то це приведе до неправильного вживання понять у подальшому житті.

Учитель початкової школи повинен допомагати учневі на кожному уроці з’ясовувати значення і смисли слів, які зустрічаються у навчальному матеріалі, учити прийомів роботи зі словниковою та іншою довідковою літературою, привчати дітей до самостійної пошукової та дослідницької роботи.

Молодшому школяреві, щоб зняти напруження, достатньо буде погратися, зайнятися посильною працею, змінити стиль спілкування. Страх викликає скутість, м’язове напруження. Найкраща можливість для розвитку психомоторних процесів – рух. Для цього вчителю доцільно організовувати та проводити ранкові зустрічі перед початком навчальних занять, а під час уроків – короткі руханки з позитивним емоційним змістом.

Важливо також зупинитися на так званих складних ситуаціях, які виникають у дітей. Саме складні ситуації в їхньому житті досить часто можуть переростати у неподоланні бар’єри, які закріпляються відповідним страхом.

Складна ситуація – явище індивідуальне, тому буває досить складно її виявити. Важливо довідатися про неї у самої дитини. Результати опитування дітей виявили, що складними ситуаціями найчастіше називалися ті, які безпосередньо були пов’язані зі школою, навчанням. Ось найбільш розповсюджені серед них:

Перевірка знань під час контрольних та інших письмових робіт;

Відповідь учня перед класом (у цій ситуації найважливішим є думка про нього вчителя та однокласників);

Отримання низького балу;

Невдоволення батьків успішністю дітей;

Конфлікти з однолітками (сварки, бійки, ізольованість у групі однолітків);

Конфлікти з дорослими (авторитарний стиль педагога, розбіжність між самооцінкою дитини та її реальними досягненнями, що їх оцінює вчитель тощо);

Ситуації публічного виступу;

Випадки невдач у будь-якій діяльності;

Ситуації фізичної травми або небезпеки її отримання (падіння, удари, переломи).

Коло ситуацій, які діти вважають для себе важкими, досить широке. Важливо відзначити, що абсолютна їх більшість – ситуації не виняткові, а повсякденні, на які дорослі найчастіше просто не звертають своєї уваги. Натомість кожна з них може стати для дитини серйозною проблемою, про що оточуючі часом і не підозрюють. А ігнорування дитячої проблеми з боку дорослого може призвести до дитячого страху. З метою профілактики появи переживань страху в учнів учителю варто зробити об’єктом свого систематичного спостереження так зване відлуння страху: різкі зміни в поведінці дитини, її настрої, характері емоційних реакцій, експресії обличчя (вирази тривоги, напруження, недовіри, побоювання).

Також дуже важливо вчити дітей умінню адекватно ставитися до неминучих труднощів, які повсякчас постають перед ними у шкільному житті, учитися конструктивно вирішувати ці ситуації. Мудра підтримка з боку дорослих тільки підсилить впевненість учнів у своїх силах, допоможе реалізувати творчі здібності. Суть підтримки може полягати в наступних кроках:

Насамперед поспостерігайте за поведінкою дитини в різних складних ситуаціях і оцініть конструктивність її поведінки.

Проаналізуйте разом із дитиною (у вільній ненав’язливій формі) можливі варіанти подолання тих чи інших складних ситуацій повсякденного життя, які часто зустрічаються або можуть зустрітися дитині. Це допоможе розширити когнітивні можливості та здібності дитини, розвинути у неї необхідні навички аналізу складних ситуацій, що є важливою умовою конструктивної поведінки (уміння керувати мисленням, почуттями та уявою як “інструментами” роботи для розв’язання складних задач).

Зверніться до власного досвіду поведінки у складних ситуаціях (тобто згадайте, як працює ваше мислення, почуття та уява), відрефлексуйте свої способи подолання складностей, оцініть їх ефективність. Результатами такого аналізу можна поділитися з дитиною.

Навчіть дитину елементарних технік аутогенного тренування.

Оскільки страх супроводжується напруженням в організмі людини, то для боротьби з ним доцільно буде використати вправи на розслаблення. Це комплекс простих вправ для зняття м’язового напруження в різних ділянках тіла. Особливістю вправ є контрастне чергування сильного напруження з наступним повним розслабленням певної м’язевої групи. Вправи проводяться сидячи. Під час виконання вправ дихання має бути спокійним, або, якщо це зручно, вдих має відбуватися під час напруження, а видих – при розслабленні м’язів.

Нижня частина ніг. Ступні ніг щільно стоять на підлозі. Спочатку, не відриваючи пальців, максимально підніми п’яти. Затримай їх у такому положенні й розслаб. Через 5-10 секунд повтори вправу. Після цього виконується вправа для протилежної групи м’язів. Для цього, не відриваючи п’ят від підлоги, високо підніми ноги. Якнайвище! І м’яко розслаб. Повтори те саме ще раз. Уважно прислухайся до виникнення і поширення відчуття тепла і ваги, що наповнюють ступні ніг і піднімаються вище, до колін.

Стегна і живіт. Витягни ноги прямо перед собою, якомога пряміше, відтягаючи носки. Напруж їх, немовби намагаєшся дістати до протилежної стіни, а потім м’яко розслаб м’язи. Ноги м’яко опустяться на підлогу і разом із цим від колін угору до тулуба почне поширюватися хвиля тепла, приємної ваги. Подумки зупинися на цьому відчутті.

Грудна клітка. Зроби глибокий вдих, ніби вдихаючи все повітря, що тебе оточує. Після невеликої затримки подиху видихни. Зверни увагу на різницю у відчуттях між періодами енергійного напруження на вдиху і розслаблення на видиху. Намагайся відчути тепло всередині тіла, у верхній частині живота, що з’являється одразу після повного видиху.

Руки. Стисни щільно кисті в кулаки. Зроби це настільки сильно, наскільки це буде можливо. Після кількох секунд напруження розслаб їх. Для розслаблення протилежної групи м’язів максимально широко розчепір пальці, затримай їх у такому положенні, скинь напруження. Під час виконання вправ і в паузах між ними прислухайся до виникаючих відчуттів, зафіксуй момент потепління і виникнення приємної важкості в руках.

Плечі і шия. Вправа полягає в знизуванні плечима у вертикальному напрямку. Подумки спробуй дістати до мочок вух кінчиками плечей. Після сильного напруження м’язів розслабся. Сконцентруй увагу на виникаючих відчуттях розм’якшеності, тепла.

Обличчя. Спочатку широко усміхнися. Настільки широко, щоб вийшла “усмішка до вух”. Скинувши напруження, після 5-10-секундної перерви стисни губи в суцільну трубочку. М’яко розслабивши м’язи, ти відчуєш, як у нижній частині обличчя по щоках і до вух поширюються легкі хвилі приємного потепління, зникають залишки напруження, нижня щелепа важчає, рот злегка відкривається. Замружся так міцно, начебто в очі потрапило мило.

Розслабивши м’язи, ти відчуєш, як очні западини наповняються тягучим теплом, у якому тонуть неприємні відчуття. В цій вправі треба високо підняти брови при замружених очах, так високо, начебто ти чимось сильно здивований. Знявши напруження, зверни увагу на те, як чоло розгладжується, стає рівним і “чистим”. Після невеликого тренування можна відчути прохолодний вітерець.

Отже, долаючи страхи, дитина буде здатна розкрити свої потенційні можливості у мисленні, почуттях та уяві.

Вступ до школи – переломний момент в житті кожного малюка. Початок шкільного навчання кардинальним чином міняє весь його спосіб життя. Властиві дошкільникам безпечність, безтурботність, занурення в гру змінилися життям, наповненим безліччю вимог, обов’язків і обмежень: тепер дитина повинна щодня ходити в школу, систематично і напружено працювати, дотримуватися режиму дня, підкорятися всіляким нормам і правилам шкільного життя, виконувати вимоги вчителя, займатися на уроці тим, що визначене шкільною програмою, старанно виконувати домашні завдання, добиватися добрих результатів в учбовій роботі і т. д.

У цей же період життя, в 6-7 років, міняється і вся психологічна зовнішність дитини, перетворюються його особа, пізнавальні і розумові можливості, сфера емоцій і переживань, круг спілкування.

Своє нове положення дитина не завжди добре усвідомлює, але обов’язково відчуває і переживає його: він гордиться тим, що став дорослим, йому приємне його нове положення. Переживання дитиною свого нового соціального статусу пов’язане з появою “внутрішньої позиції школяра” (Л. І. Божович).

Наявність “внутрішньої позиції школяра” має для першокласника велике значення. Саме вона допомагає маленькому учневі долати мінливості шкільного життя, виконувати нові обов’язки. Це дуже важливо на перших етапах шкільного навчання, коли учбовий матеріал, який потрібно засвоїти дитині, об’єктивно одноманітний і не дуже цікавий.

Багато хто з сьогоднішніх першокласників є вельми досвідченим в учбових заняттях ще до приходу в школу. Посилена підготовка до школи, відвідування підготовчих занять, дошкільних ліцеїв, гімназій і так далі частенько приводить до того, що вступ до школи втрачає для дитини елемент новизни, заважає пережити значущість цієї події.

У підтримці в першокласника “внутрішньої позиції школяра” неоціненна роль належить батькам. Їх серйозне відношення до шкільного життя дитини, увага до його успіхів і невдач, терпіння, обов’язкове заохочення старань і зусиль, емоційна підтримка допомагають першокласникові відчути значущість своєї діяльності, сприяють підвищенню самооцінки дитини, його упевненості в собі.

Нові правила

Багаточисельні “можна”, не “можна”, “треба”, “належить”, “правильно”, “неправильно” лавиною обрушуються на першокласника. Ці правила пов’язані як з організацією самого шкільного життя, так і з включенням дитини в нову для нього учбову діяльність.

Норми і правила деколи йдуть врозріз з безпосередніми бажаннями і спонуками дитини. До цих норм потрібно адаптуватися. Більшість школярів-першокласників достатньо успішно справляються з цим завданням. Можна погодитися з думкою ряду психологів, що здоровий, допитливий, віруючий в себе і уміючий будувати взаємини з іншими людьми малюк без серйозних проблем включається в шкільне життя.

Проте початок шкільного навчання є для кожної дитини сильним стресом. Всі діти поряд з відчуттями радості, що переповнюють їх, захвату або здивування з приводу того, що відбувається в школі переживають тривогу, розгубленість, напругу. У першокласників в перші дні (тижні) відвідин школи знижується опірність організму, можуть порушуватися сон, апетит, підвищуватися температура, загострюватися хронічні захворювання. Діти, здавалося б, без приводу вередують, гарячаться, плачуть.

Період адаптації до школи, пов’язаний з пристосуванням до її основних вимог, існує у всіх першокласників. Лише в одних він триває один місяць, в інших – одну чверть, в третіх – розтягується на весь перший навчальний рік. Багато що залежить тут від індивідуальних особливостей самого малюка, від самої дитини, від тих передумов опанування учбової діяльності, що є у нього.

Психофізіологічна зрілість

Включення в нову соціальну середу, початок освоєння учбової діяльності вимагають від дитини якісно нового рівня розвитку і організації всіх психічних процесів (сприйняття, уваги, пам’яті, мислення), вищої здібності до управління своєю поведінкою.

Проте можливості першокласників в цьому плані поки що досить обмежені. Це багато в чому пов’язано з особливостями психофізіологічного розвитку дітей 6-7 років.

За даними фізіологів, до 7 років кора великих півкуль є вже в значній мірі зрілою (що і забезпечує можливість переходу до систематичного навчання). Проте найбільш важливі, специфічно людські відділи головного мозку, що відповідають за програмування, регуляцію і контроль складних форм психічної діяльності, у дітей цього віку ще не завершили свого формування (розвиток лобових відділів мозку закінчується лише до 12-14 років, а за деякими даними – лише до 21 року), унаслідок чого регулюючий і гальмівний вплив кори виявляється недостатнім.

Недосконалість регулюючої функції кори виявляється у властивих дітям особливостях емоційної сфери і організації діяльності. Першокласники легко відволікаються, не здібні до тривалого зосередження, володіють низькою працездатністю і швидко стомлюються, збудливі, емоційні, вразливі.

Моторні навики, дрібні рухи рук ще дуже досконалі, що викликає природні труднощі при опануванні письма, роботі з папером і ножицями і ін.

Увага учнів 1-х класів ще слабо організована, має невеликий об’єм, погано розподіляється, нестійка.

У першокласників (як і у дошкільників) добре розвинена мимовільна пам’ять, що фіксує яскраві, емоційно насичені для дитини відомості і події його життя.

Довільна пам’ять, що спирається на вживання спеціальних прийомів і засобів запам’ятовування, у тому числі прийомів логічної і смислової обробки матеріалу, для першокласників поки що не характерна через слабкість розвитку самих розумових операцій.

Мислення першокласників переважно наочно-образне. Це означає, що для здійснення розумових операцій порівняння, узагальнення, аналізу, логічного виводу дітям необхідно спиратися на наочний матеріал. Дії “в голові, про себе” даються першокласникам поки що важко, внаслідок недостатньо сформованого внутрішнього плану дій.

Поведінка першокласників (через вказані вище вікові обмеження в розвитку довільності, регуляції дій) також нерідко відрізняється неорганізованістю, незібраністю, недисциплінованістю.

Ставши школярем і приступивши до опанування премудрощів учбової діяльності, малюк лише поступово вчиться управляти собою, будувати свою діяльність у відповідності з поставленими цілями і намірами.

Батьки і вчителі повинні розуміти, що вступ дитини до школи само по собі ще не забезпечує появи цих важливих якостей. Вони потребують спеціального розвитку. І тут необхідно уникати досить поширеного протиріччя: з порогу школи від дитини вимагають того, що лише ще має бути сформоване.

Відомий вітчизняний психолог Л. І. Божович писала із цього приводу: “Жоден вчитель ніколи не зажадає від школярів вирішення таких арифметичних завдань, розв’язанню яких він заздалегідь їх не навчив. Але багато вчителів вимагають від учнів організованості, старанності, відповідальності, акуратності і ін. і в той же час не піклуються про те, щоб заздалегідь дати дітям відповідні уміння і навики і виховати у них відповідні звички”.

Першокласники, що вже переступили семирічний рубіж, є більш зрілими в плані психофізіологічного, психічного і соціального розвитку, чим шестирічні школярі. Тому семирічні діти, за інших рівних умов, як правило, легше включаються в учбову діяльність і швидше освоюють вимоги масової школи.

Перший рік навчання визначає деколи все подальше шкільне життя дитини. У цей період школяр під керівництвом дорослих здійснює надзвичайно важливі кроки в своєму розвитку.

Багато чого на цьому шляху залежить від батьків першокласника.


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Соціально-психологічний супровід адаптації першокласників - Сочинения по русскому языку


Соціально-психологічний супровід адаптації першокласників