Закарпатська область Міжгірський район Запереділянська ЗОШ 1- 2 ст Нарис-опис Село моє, для мене ти єдине

А н к е т а

Село Запереділля Міжгірського району Закарпатської області. Населений пункт розташований вздовж долини річки Ріки, під Вододільним хребтом Східних Карпат, у північно-східній частині Закарпатської області. Межує з районним центром – селищем Міжгір’я і селом Вучковим. Підпорядковується Міжгірській селищній раді. Об’єкт існуючий, спостерігається додатній приріст населення. У селі проживає більше тисячі жителів. Значна частина чоловічого населення виїжджає на сезонні роботи до сусідніх країн: Росії, Словаччини, Чехії. Жінки в основному є домогосподарками, за винятком окремих, що працюють у бюджетній сфері безпо-середньо в селі або трудяться в різних установах районного центру. Кілька сімей мають власний бізнес, в основі якого є забезпечення населення необхідними продовольчими продук-тами та товарами промислового виробництва. Частина населе-ння у весняний період зайнята висаджуванням у грунт молодих смерічок та ялиць у господарстві Міжгірського лісництва. Літній та осінній сезони дають можливість людям забезпечити свої сім’ї різними видами ягід та грибів, а також збути їх заготівельникам, оскільки інколи це може бути єдиним джерелом доходу. Серед населення переважає вікова категорія від 25-ти до 50-ти років. За останні кілька років спостерігається тенденція зростання чисельності населення за рахунок новонароджених. Дитяча смертність фіксується дуже рідко, оскільки Міжгірщина є екологічно чистим краєм, а більша частина населення веде здоровий спосіб життя. Люди пенсійного віку інколи вирощують велику рогату худобу для продажу, так як мізерні пенсії не можуть гарантувати гідного життя.

Населення не піддається депресивним настроям, оскільки

Належить до православного віросповідування, тому навіть

Найскладніші проблеми вирішує позитивно, керуючись най-

Перше ідеалами духовності, а не матеріальними стимулами.

Вступ

1

У період великого переселення народів (3 – 4 ст.) через територію Закарпаття із Сходу на Захід пройшло багато різних народів. Одними з перших поселенців на території нашого краю стали білі хорвати – давньосло-в’янське населення й волохи, про походження яких і зараз ведуть дискусії вчені-історики. У 10 столітті Закарпаття знаходилось у сфері впливу Київської Русі. Про це свідчать згадки в літописах, що білі хорвати брали участь у поході князя Олега на Константинополь у 907 році. Князь Святослав підтримував дружні стосунки з Тисо-Дунайським регіоном, князь Володи-мир, як писав Нестор-літописець, “живя с князи околними миром, с Боле-славом Лядьскым, и с Стефаном Угрьскым, и с Андрихом Чешьскым”.

У 9 столітті на території між Тисою та Дунаєм оселилися угорці. На чолі з вождем Алмашем вони захопили замок Гунг. Свого сина Арпада Алмаш при-значив правителем Гунгарії, звідки прийшла історична назва Угорщини. Спочатку угорці проявили терпимість і повагу до інших народів Карпатсько-го краю: не насаджували своєї віри, прийняли православ’я, аж поки в 14 столітті Австрія не почала вести загарбницьку політику щодо сусідів.

Територію Закарпаття іноземці вважали володіннями русинів. Але в 12 столітті угорські феодали почали захоплення території русинів. На початку 14 століття у складі Угорського королівства Закарпаття було поділене на сім адміністративно-територіальних одиниць – комітатів ( Ужанський, Угочан-ський, Березький, Мараморський, Списький, Земплинський, Шариський ). Значна частина Закарпаття належала Галицько-Волинській державі.

Угорщина втратила свою національну незалежність в 1526 році, коли під Могачем зазнала поразки від турків. Її землі поділили між собою Австрія (західні землі) і Туреччина (центральна частина). Закарпаття відійшло до Трансільванського князівства, що перебувало у васальній залежності від Туреччини. Наш край став ареною зіткнення інтересів Габсбургів, турків і трансільванських правителів. У 17 столітті австрійські війська вигнали турків із усього Подунав’я, й Угорщина разом із Закарпаттям стали частиною Австрії.

Австро-Угорщина як імперія припинила існування в 1918 році. Утворилися нові держави: Чехо-Словаччина, Польща, Австрія, Угорщина, Югославія. Населення Закарпаття прагнуло воз’єднатись з іншими українськими землями, але Угорщина намагалась цьому протистояти. На з’їзді, який попри всі перешкоди відбувся в Хусті 21 січня 1919 року, було прийнято рішення ввійти до складу українських земель. Закарпатська еміграція в США вирішила долю рідного краю інакше – виявила прагнення бачити його в складі Чехо-Словаччини. Центральна Рада в Ужгороді підтримала це ріше-ння, тому з 1919 року по 1939 Закарпаття стало частиною цієї держави.

2

У 1939 році Угорщина знову вирішила окупувати Закарпаття, але край цьому поклали радянські війська, коли визволяли Європу від фашистів. У червні 1945 року Закарпаття ввійшло до складу України й СРСР.

Всі вищезгадані події допомагають зрозуміти особливість Карпатського краю, де багато століть підряд мирно співіснують люди різних національно-стей – українці, словаки, чехи, угорці, поляки, румуни, німці та багато інших. Більшу частину населення становлять українці, які мають величезні досягне-ння в галузі науки, культури, освіти, літератури й мистецтва. Найкращі на-дбання нашого народу тісно переплітаються з прекрасними традиціями інших народів Закарпаття, що мають всі можливості для розвитку своєї етнічної самобутності, національного колориту та творчого потенціалу.

Міжгірщина – невід’ємна частина Закарпаття, що також відчула на собі важкий тягар іноземного поневолення. Люди, які проживають у цьому краї, відрізняються особливою толерантністю, бажанням взаємодопомоги та великим працелюбством, бо в непростих умовах гірського рельєфу навчилися не тільки виживати, а й підтримувати все те найкраще, що даровано їм Богом і славними предками.

Запереділля – одне з найдавніших сіл Міжгірського району. Вперше згадка про нього з’явилась у 18 столітті. Назва села походить від пішохідного перевалу Переділ, який розмежовував два села: Волове (зараз Міжгір’я) і Вучкове. Жителі Волового зуміли привласнити землі за Переділом, збудувавши там свої зимівки. Частина волівчан збудувала тимчасові помешкання під полониною Кам’янка. Спочатку на зайнятій території випасали худобу, стригли овець, а потім почали переселятись для постійного проживання.

Першими поселенцями села були родини Липеїв та Белів. Родина Липеїв переселилась із Волового, а сім’я Белів – із урочища Косий Верх, розташова-ного на розмежуванні Вучкового й Негрівця. Родини оселились біля витоку звора Червоного. Липеї біля витоку звора Студеного вирубали ліс (урочище Чистий Верх), а Белі очистили для себе площу серед лісу в урочищі Грунь. Родини вирощували картоплю та інші сільськогосподарські культури, косили траву, випасали худобу.

Із переказів відомо, що в цих місцях полював на дикого звіра австрійський цісар. Місцевість йому дуже сподобалася, тому він запропонував Липеям і Белям переселитись в інше місце, щоб мати можливість вільно полювати. Цісар заплатив велику суму грошей, тому родини не заперечували проти переселення. Липеї оселились у низинних урочищах, які називались Лугами, а Белі – неподалік від звору Червоного. Пізніше обидві родини докупили собі від жителів Волового та Лозянського землі, що знаходились неподалік від їх господарств.

3

Населення села поступово збільшувалось, бо ще окремі родини з Волового та Вучкового виявили бажання оселитись на мальовничих просторах майбутнього села. Люди розводили овець, кіз, корів, волів, яких випасали на полонинах. З овечого молока виготовляли сир (бринзу), із вовни ткали сукно, з якого шили жакети (вуйоші), штани (холошні), в’язали теплі шкарпетки, рукавиці, лайбики й камазильки ( безрукавки), ткали джерги (ліжники).

Для виготовлення домотканого полотна використовували також коноплі та льон. Стебла цих рослин вимочували у воді два тижні, щоб їх легко можна було обробляти. Потім сировину сушили, терли на терлиці, поки волокно не буде готове для прядіння. Спрядені нитки використовувались для виготовле-ння тканого полотна. Із лляного шили сорочки для всіх членів сім’ї, а коно-пляне використовувалось для виготовлення попланів, так званих прости-радл. Жінки відбілювали полотно, використовуючи для цього попіл, а також дію сонячного проміння. Сорочки були вишиті різнокольоровими нитками, візерунки часто вигадували самі майстрині, тому вони рідко повторювались.

Чоловіки у вільний від обробітку землі та сінокосів час займались полюванням на хутряних звірів, рибальством, заготівлею дров та хмизу, який розпалювали, щоб приготувати їжу.

Основними культурами, які вирощували наші предки, були картопля, кукурудза, біб, квасоля, овес, ячмінь, жито. Пізніше почали вирощувати різноманітні овочі. У нашій гірській місцевості люди також успішно вирощували фруктові дерева.

Найбільше в кожній родині цінували хліб. Оскільки пшеничний був рідкістю, то в особливій пошані знаходився кукурудзяний (мелайний).

Із мелайної муки варили токан (кукурудзяну кашу), чир і голубці.

Їжу готували в печі та на вогнищі, прикритому плитою, а пізніше залізним листом. Жителі села спочатку будували півкурні печі – з димоходом на горище, де “будили” ( коптили) м’ясо, а потім – печі з димоходом і комином.

Інтер’єр хатин був невибагливий: грубий стіл, лавиці, ліжка, ослінчики. Святковий одяг зберігали в скринях, а буденний розвішували на дерев’яних жердинах – грядках. Вікна були маленькі, тому в хаті завжди панувала темрява. На стінах обов’язково висіли образи – ікони Христа й Божої Матері.

Стіни білили вапном, а долівку мастили глиною (підлогу з дерева почали настилати в другій половині 20 століття). Двері були важкими, масивними й закривались спеціальним ключем, виготовленим із дерева.

Хати були дерев’яні, низенькі. Мали здебільшого дві-три невеликі кімнати, в яких часто проживало кілька сімей (батьки й діти з своїми сім’ями). Освітлення здійснювалось із допомогою свічок, виготовлених із баранячого жиру, пізніше з воску, згодом світили керосиновими лампами. Електрика в Запереділлі з’явилась у 60 – их роках 20 століття.

4

Сучасний стан Запереділля

Попри численні життєві негаразди – стихійні лиха, матеріальні турботи – село Запереділля живе, процвітає, будує для нащадків щасливе майбутнє. Змінюється зовнішній вигляд населеного пункту: ростуть нові будівлі, оновлюються старі споруди, будуються важливі господарські об’єкти.

Особливою окрасою села є церква. Її будівництво розпочали в 1932 році (тоді Закарпаття входило до складу Чехо-Словаччини), а відкриття храму відбулося в 1938 році. Землю для будівництва церкви виділив Керита М. Й. (1864 – 1935). Він покоїться на церковній території, так як при житті склав контракт про своє поховання біля храму, завіривши його в нотаріальній конторі.

Церква зведена без жодного цвяха. Керував її будівництвом майстер-умілець із Міжгір’я Карпа Олексій, допомагали йому жителі села. Храм носить ім’я святого Георгія, адже був освячений 6 травня 1938 року. Першу службу в церкві відслужив духовний отець Іоанн (Плиска). Реставрацію споруди робили в 1969 році, оновлення інтер’єру відбувається регулярно.

У 2001 році в Запереділлі побудована нова сучасна школа 1 – 2 ступенів. Це велика, сучасна новобудова, що налічує 9 класних приміщень, зал для проведення урочистостей, бібліотеку, спортивний зал, їдальню, майстерню, медичний кабінет, кабінети для самопідготовки вчителів і керівництва школи, підсобні приміщення. У школі працюють досвідчені спеціалісти, більшість із них належать до вищої категорії педагогічних працівників. Кращі учні школи неодноразово були переможцями й призерами районних олімпіад, школа кілька разів займала призові місця у загальному заліку серед навчальних закладів 1 – 2 ступенів. Багато випускників Запереділянської школи є студентами вузів Києва, Львова, Івано-Франківська, Рівного, Мукачева, Ужгорода. Деякі з них поповнили ряди педагогічних працівників школи.

У селі є будівля дитячого садка, що функціонував у 80 – их та першій половині 90 – их років. Але через ряд причин – нестабільність економіки, безробіття населення – він залишився без цільового призначення. У двох-тисячному році після реконструкції споруда повторно була введена в експлуатацію як шкільний заклад. Паводок 2001 року зруйнував частину будівлі, тому продовжувати навчальний процес у ній було небезпечно. Чергове відновлення будинку активно запрацювало в 2011 році, тому є надія, що маленькі жителі села уже в 2012 році зможуть відвідувати дитячий садок. Частина приміщень відведена для поштового відділення, фельдшерсько-акушерського пункту, бібліотеки та центру культурного розвитку, які зараз переживають тимчасові труднощі через пожежу, що вивела з ладу будівлю сільського клубу.

5

У 2011 році було реконструйовано пішохідно-транспортний міст через річку Ріку. Важливість цього об’єкта для жителів села переоцінити неможливо, адже більшість із них пригадує, як все необхідне для домашнього господарства треба було переносити на власних плечах через підвісний міст. Тим більше, що нова школа збудована на іншому березі річки, тому переважна кількість учнів змушена щоденно двічі переходити міст. На радість жителів села, оновлений об’єкт став і незамінною господарською артерією, і окрасою населеного пункту.

На місці старої школи, в одному з корпусів працює церковна школа, якою керує духовний отець Василій (Ігнат). Молодші жителі села охоче відвіду-ють заняття у вихідні дні, адже завдяки священникові не тільки знайомлять-ся з життям і діяльністю святих, а й займаються благодійністю, відвідують із екскурсіями храми та монастирі. Особливою заслугою отця Василія є його вклад у формування найкращих рис характеру школярів – совісті, порядності, чемності, щирості та людяності, що повинно стати найвищим мірилом духовності кожної людини.

Село Запереділля щороку оновлює свій зовнішній вигляд завдяки новим будинкам, які споруджують молоді подружжя з надією і вірою в щасливе майбутнє. Залежно від статків, будівлі зводять і великі, і малі. Але не розмірами повинен хизуватися кожен дім, а тим, яка атмосфера панує в ньому, якими почуттями пов’язані його мешканці, як вони дбають одне про одного, яку погоду щоденно спостерігають вони в рідних стінах. Напевно, запереділяни про це добре пам’ятають, бо розлучення у селі – випадки рід-кісні. Крім цього, діти дбають про щасливу старість своїх батьків, створюючи їм для цього всі умови.

Дбаючи про добробут свої сімей, значна частина громадян придбала легкові та вантажні автомобілі. Загальна кількість приватних транспортних засобів наближається до сотні, що свідчить про вміння простих трудівників в умовах економічної кризи не просто виживати, а й створювати атмосферу комфорту.

Міжгірська селищна рада потурбувалася про освітлення центральної вулиці села. Транспортне забезпечення населення на високому рівні, адже село роз-ташоване вздовж траси міжрайонного та міждержавного сполучення, тому через населений пункт постійно курсують автобуси, що можуть доставити пасажирів у будь-яку точку району, області чи країни.

Жителі Запереділля мріють про те, щоб у їх домівках почало горіти голубе паливо, адже природний газ хоч і є дорогим задоволенням, зате зможе вирішити проблему вирубування лісу, який зараз є основним джерелом тепла в наших хатах. А, можливо, пройде трохи часу, і наше молоде покоління вигадає для себе і для всієї країни новий, альтернативний вид палива, що буде доступний навіть для найбідніших верств населення.

6

Значні для села історичні події

Всі історичні події, які відбувалися в світі чи в Європі й стосувалися Закарпаття, безпосередньо торкалися й глибинки. Коли почалася перша світова війна (1914 рік), населення масово залишало домівки і йшло в ліси, щоб врятувати життя. У хащах рили землянки, де переховувались сім’ями. Як згадувала жителька Запереділля Чепара Олена Михайлівна (померла в 2003 році), їй було кілька місяців, коли почалася війна. Батьки разом із малими дітьми ховались від окупантів у землянці далеко в лісі. Із собою вони взяли найпотрібніші предмети вжитку і харчові продукти. Дещо з речей, у тому числі й ікони, закопали недалеко від хати, замаскувавши місце схову. Наближалась осінь, часто йшли дощі, у землянках було вогко й холодно.

Мати Олени Михайлівни захворіла й померла, залишивши сиротою піврічну дитину. Таких випадків було багато.

Коли почалася війна, селяни раділи, що прийшов кінець майже тисячоліт-ньому пануванню мадярів (угорців), які зневажали й гнобили українців. Закарпатці шукали зв’язку зі своїми братами, що жили з іншого боку Карпат. Проголошення Української Народної Республіки в Києві 22 січня 1918 року викликало радість і в жителів Марамороської жупи, до складу якої входило Запереділля і вся сучасна Міжгірщина. Всенаціональний конгрес, що відбувся в Хусті 21 січня 1919 року, проголосив злуку Закарпаття з вільною Україною. Згідно цього рішення Карпатська Україна, хоч і символічно, стала 22 січня 1919 року невід’ємною частиною Соборної Української Держави. Не маючи армії для свого захисту, Українська Народна Республіка не змогла встояти під більшовицьким натиском і припинила своє існування.

Наступні двадцять років Закарпаття жило під владою Чехо-Словаччини. Старожили згадували, що після угорців людям жилося краще: не було колишньої жорстокості, побоїв за найменші провини, забезпечення населення харчовими продуктами та промисловими товарами було на високому рівні, щоправда жителі Запереділля не мали коштів для купівлі.

У 1939 році Закарпаття отримало ще один шанс вибрати незалежний шлях розвитку. Уряд Прем’єр-міністра Августина Волошина приступив до організації збройної сили – Карпатської Січі. Кульмінаційною подією було проголошення незалежної Карпато-Української Держави 15 березня 1939 року. Сойм Карпатської України на своїй першій сесії одноголосно затвердив проголошення державності й ухвалив Конституційний Закон. Августина Волошина було обрано президентом Карпато-Української держави. Але того ж таки 15 березня з благословення Гітлера Карпатська Україна була окупована Мадярщиною. На захист молодої країни виступила Карпатська Січ, яку підтримали зі зброєю в руках українці усіх земель Соборної України, але сили знову були нерівні.

7

Окупація тривала недовго, але навіть за відносно короткий шестирічний період мадяри нагадали про себе жорстокістю й зухвалістю. Навіть за незначні провини карали нещадно: наносили побої й принижували мораль-но. До цього часу жителі Запереділля вживають у мовленні крилатий вислів: “злий, як мадярський шандера”. Окупанти насильно вербували хлопців і молодих чоловіків у мадярське військо. Декому вдавалося тимчасово заховатися, але частина запереділян все ж змушена була підкоритися наказу й стати на службу у ворожу армію, тим більше що Мадярщина була союзницею Гітлера. Пізніше вони згадували, як ухилялися від стрільби по людях і даремно псували патрони, стріляючи навмання, так як совість та релігійні переконання їм не дозволяли губити людські життя.

Після визволення Закарпаття радянськими військами 24 жовтня 1944 року завершилась і мадярська окупація. У 1945 році Закарпаття ввійшло до складу Радянського Союзу. Жителі села не в захваті були від цього рішення, бо знали про долю багатьох земляків, які, шукаючи щастя за Карпатами, опинялися в сталінських таборах. Процес колективізації, який продовжили й на Закарпатті, породив велике невдоволення, бо від тих, хто відмовлявся добровільно віддати землю, куплену важкою ціною, колгоспам, її забирали насильно. Багато запереділян на все життя зненавиділи за це радянську владу, яка відбивала бажання працювати, бо все, що робилось колективно, розподілялось порівну між усіма членам колгоспу. Звичайно, декому це подобалось, бо міг, не дуже напружуючись, отримати те ж саме, що й найбільші трудяги. Якщо хтось відмовлявся вступати до колгоспу, від нього все рівно відбирали землю. Ще добре, якщо дозволяли косити чи садити для колгоспу за якусь мізерну плату. Так тривало не один десяток років. Часто жінки, відробляючи трудодні, змушені були брати з собою в поле маленьких дітей, бо не було з ким їх залишати вдома, так як дитячих садків у селах не було. Звичайно, велика частина українських колгоспів домоглась великих успіхів і також подбала про добробут людей, але колишні колгоспники із Запереділля такої турботи на собі не відчули, тому не співчували прихиль-никам колективної форми господарювання після її краху.

24 серпня 1991 року офіційно стало Днем незалежності України. Наша держава проходить складний шлях до євроінтеграції. В умовах ринкової економіки значна частина населення відчула певний дискомфорт. Не зовсім досконалі українські закони, які приймає Верховна Рада, не додають людям впевненості в щасливому майбутньому. Масове безробіття заставляє наших земляків шукати заробітків в інших країнах, що не йде на користь нашій економіці. Але українці щасливі, що вони незалежні, що Україна залишається неподільною, що хоч і з великими труднощами, але наш народ будує щасливе майбутнє для себе і своїх нащадків.

8

Видатні постаті села

У Запереділлі з повагою згадують тих, хто навчав їх елементарним азам грамоти. На початку 30-их років минулого століття в село приїхали вчителі: син білогвардійського генерала Рябов та українці-інтелігенти Трутенко й Завальницький, які приїхали з Центральної України, рятуючись від сталінських репресій. Вони привезли багато художньої літератури, в тому числі твори Т. Шевченка, М. Коцюбинського, О. Духновича. У хаті селянина Івана Липея вчителі влаштували хату-читальню, де навчали грамоти всіх бажаючих. У 1939 році Рябов і Трутенко емігрували в Чехію, тим самим врятувавши життя від мадярських окупантів, що нещадно розправлялись із українською інтелігенцією. Яків Завальницький, як розповідав нині покійний житель села Запереділля В. Ф. Гречка, був калікою. Він виріс у аристократи-чній родині, був дуже розумним і добрим. Селяни та їх діти ставилися до нього з особливою повагою. Вчитель давав міцні знання й піклувався про те, щоб учні добре вчилися й регулярно відвідували школу. Яків Завальницький відвідував церкву, щонеділі сповідався й причащався. Його навіть хотіли висвятити на єпископа, але він відмовився, бо вважав, що не гідний такого високого звання. У 1939 році угорські фашисти розстріляли Якова Завальницького, але він назавжди залишився в пам’яті вдячних запереділян.

Після визволення Закарпаття радянськими військами маленьких жителів Запереділля навчали в основному вихідці з нашого краю. Добрим словом згадують селяни сім’ю Гранчаків, Софію Федорівну та Олександра Петрови-ча Угринів, Палапу Олену Петрівну, Шунинець Олену Григорівну та багатьох інших. У нашому селі знайшли свою долю Ремета Ганна Іллічна та Липей Софія Михайлівна – дружина колишнього директора Запереділянської школи, нині пенсіонера Липея Володимира Івановича.

Крім інтелігенції, видатними особами в Запереділлі вважались люди, наділені особливими талантами, без яких обійтись було неможливо. Вони вже відійшли в інший світ, але вдячні односельці досі про них пам’ятають. Михайло Андрійович Беля для селян виготовляв міцні діжки, Степан Семе-нович Гречка – коновці (діжечки) для молока, Ілля Липей – куделі. Дмитра Стефановича Липея згадують як старожила, що мав гострий розум і феноменальну пам’ять. Він мав водяний млин, дожив до 92 років.

Можливо, не все залишиться в людській пам’яті, але вона здатна відтворювати події, підтасувавши їх до інших подій чи поколінь. Зараз найбільш приємно спостерігати, як зростає культурний і освітній рівень молодих запереділян. Вихідці з села отримали дипломи вчителів, лікарів, інженерів, юристів, перекладачів. У школі зростають і навчаються майбутні “шевченки”, “пирогови”,”корольови”, “патони”. Вони – наша надія, наше прекрасне майбутнє, що зможе на весь світ прославити просте верховинське село у найкращому розумінні цього слова.


Вы читаете: Закарпатська область Міжгірський район Запереділянська ЗОШ 1- 2 ст Нарис-опис Село моє, для мене ти єдине