Три долі… (худ. твір із використанням справжніх подій)

Три долі

(або : “Нехай не затухають зорі…”)

Хай ночі будуть теплі і прозорі,

А щоб не слать до Бога каяття, –

Нехай у небі не стухають зорі,

Бо то чиєсь усе-таки життя…

У світлу вересневу ніч зірвалася з неба зірка. Друга, третя… І так безкінечно. Говорять, коли гасне зірка – закінчується чиєсь життя… А коли спалахнула ота зоря? Чи помітною була ота мить?.. Так, між спалахом і затуханням – одна мить. Принаймні, нам так здається.

Таким є і людське життя – між народженням і смертю – одна мить. Коли людина відчуває себе щасливою, їй оця мить здається вічною, вона жадає продовжити її до безкінечності…

А ось люди, які прийшли в це життя випадково, небажано (тепер вони соціальні сироти), зовсім навпаки: їм жити не цікаво, нічого не хочеться, немає улюбленої справи, відсутні друзі, знайомі, відсутня бодай якась мета…

– Що буде завтра? Як далі жити?

– А мені все одно.

Очевидно, батькам було все одно, а тепер і дітям.

У свідоцтвах про смерть батька чи матері можна прочитати страшні речі, а в рішеннях судів – прикрі записи: позбавлені, відібрані…

Безумовно, з такими дітьми працюють спеціалісти – досвідчені, люблячі дітей.

Але ж де почерпнути мудрості чи педагогічних порад, а можливо, ще чогось, досі не видуманого, аби повернути сирітські душі до звичайного, здорового життя: цікавого, неповторного, строкатого, щоб не повторювалось оте монотонне:” А мені все одно”?

Зачерствіле маленьке серце і вкрита безліччю глибоких ран дитяча душа втратили здатність співпереживати, відчувати добро і милосердя. Вони стали байдужими, грубими і холодними. А з часом стануть крижаними або перетворяться на купу сірих каменів, які ой як важко носити!..

Вдармо у дзвони на спалах! Досить нівечити дитячі душі! Схаменімось і звернімось до Бога! Досить грішити на цій землі, дарувати “чорну долю”

Маленьким істотам та сіяти в репану землю сирітські зерна!..

А зустрівши недовірливий сірий сирітський погляд, загляньте в холодні очі, розкрийте дитячу душу, прислухайтесь і відчуйте нестерпний біль душі і несамовитий крик розбитого серця… Зігрійте словом і поглядом, не поскупіться на щиру усмішку чи шматочок ласки. Своєю жаринкою добра розтопіть холодний лід у живій ще душі!

Можливо, дитина повірить у те, що все-таки є на землі добро, людяність і милосердя. А ще – є на землі ті, кому вона не зайва…

– Мене Бог наділив жорстокою долею, – розповідає дівчинка 8 років, Валею звуть. – Пам’ятаю наше помешкання: вікна були, але завжди чомусь забиті фанерою і завішені чимось сірим. Влітку в хаті було темно, а взимку дуже холодно. Тому я часто хворіла. То кашляла, то якийсь сип висипав, то в спині боліло, то від падіння ламала руку або ногу. Часто носила синці на тілі або великі шипаки… Мама не лише не доглядала за мною, але дуже часто била, хоч і не було за що. Я завжди їй заважала: пити, гуляти, спати. Інколи вона, п’яна, падала на ліжко і кричала: “Куди тебе діти, халепо! Ти мені руки зв’язала!” А я тоді, злякавшись, залазила під ліжко і міцно заплющувала очі. Боялась, аби не била. А ще до неї заходили різні чоловіки, чужі, старі, погані. Я цього найбільше не хотіла і боялась. Бо вона мене тоді закривала в стару шафу, де пахло цвіллю і було темно і страшно. Я там часто і засинала.

Коли ж мені дуже хотілося їсти, я шукала під столом крихти, або кусочки огірків чи капусти, що розсипалась, і їла. Але мені ще хотілося і я просила.

А мама не звертала уваги, а потім кричала, що я зайва тут, де я взялась, поки я буду тягарем у неї на шиї?

Я не розуміла своєї вини, ішла в куток, де був простелений кожух, сідала і довго плакала, дивлячись на мою улюблену ляльку: без одягу, без однієї руки і без волосся. Мені було так шкода її, я притуляла її до грудей і по-материнськи заспокоювала: скоро все минеться, скоро буде краще…

Валечка вже в третьому сирітському закладі. Її лялька вже одягнута і прилаштована рука, волосся, правда, намальоване фломастером. Але скрізь дівчинку так і прозивають “зайвою”. Скрізь вона розповідає про свою долю, та до сих пір не може зрозуміти: “чому зайва, для кого зайва і хто в цьому винен?”

Інша дівчина-сирота (біологічна) розповіла крізь сльози свою долю. Змирившись, що Богу так угодно, що забрав із цього світу батьків, стала жити, придивляючись до таких, як вона: в школі-інтернаті, де все наближено до домашніх умов. Ось тільки справжніх друзів старшокласниці бракує.. Тож як тільки хто з дівчаток усміхнеться, чи поговорить з нею, – так Аліна і розцвітає: оце подруга, оце, мабуть, та, що буде розуміти, співчувати, підтримувати. Одного разу подруга запросила Аліну з’їздити до неї додому на вихідні. І Аліна згодилася. Важкою і довгою здалася дорога, та ще на голодний шлунок. Але дім подруги Оксани зустрів гостей не бажано і не щиро. Там також було пусто: одне ліжко і стіл та зламана табуретка. Мама Оксани, мабуть, пішла в черговий запій і ніхто їй не потрібен: ні своя донька, ні тим більше, чужа.

До Оксани завітала давня її знайома, яка принесла з собою пляшку пива і бутерброд. Дівчата пригощалися ним і припивали пивом. Аліна відчула, що з подругою помилилася і почала плакати. Шлунок уже давно змирився з голодом, у хаті було холодно, а вечір повільно опускав свої крила. Аліна отямилась на хвилинку і почала збиратися в дорогу, їхати до закладу, в школу-інтернат. Дівчата, побачивши це, почали глузувати з дівчини, почали пропонувати цигарку (самі палили і пивом запивали). Коли Аліна відмовила, Оксана вдарила її по обличчю, сказавши: “Ламається, як недоторкана”…

Аліна вискочила з хати, схопивши худеньку сумочку, але дорогу до автовокзалу не запам’ятала. Дві подружки запропонували відвести до станції, хоч твердо знали, що в такий пізній час ніякого рейсу не було.

Дорога була не знайома і Аліна запитала: “Куди ми йдемо?”,- на що отримала відповідь: “Іди, коли ведуть і мовчи.”

Ввійшовши в посадку, дві товаришки, оглянувшись, почали жорстоко штовхати Аліну і замахуватись на неї. Аліна тихо просила, щоб ті відвели її до станції, але дівчатам було цікаво знущатися.

“…Оксана згадала, що я колись дуже хотіла проколоти вуші для сережок, але злякалась болі. От, – каже, – ми тобі й допоможемо… І, прив’язавши мене до дерева, почали колоти вухо чимось гострим і холодним. Я знепритомніла і впала. А коли прийшла до тями, побачила великий камінь у мене над головою, який тримала Оксанина подруга. Я знову почала проситись, але дуже боліло вухо, голова і з носа пішла кров. Дівчата злякались і побігли, а я, довго блукаючи по посадці, все-таки дісталася станції, але поїхала тільки вранці. Дивилася у вікно автобуса, а перед очима стояли дві постаті: дві “подруги” – жорстокі, грубі і немилосердні!

Я зневірилася в дружбі, у людяності, в доброті. Можливо, вони десь і є, але чомусь обходять мене стороною… Інколи я зустрічаю людей, які нібито співчувають мені, говорять про добро, щирість, а сама остерігаюсь: як їх розпізнати? Як навчитися бачити добро і зло?

Аліна відкрилася й мені не зразу. Довго я спостерігала за нею, знаходила отой єдиний ключик до душі, до серця, і нарешті знайшла.

Ще одна сторінка сирітської долі важким каменем лягла мені в душу. Сергійко розповів мені про епізоди свого життя, тоді, коли до його однокласника приїхала мама. Вони обнімались, цілувалися, а потім довго сиділи на лавочці і говорили… Сергійкові на мить здалося, що то його мама, у неї навіть голос був схожий, і волосся таке ж. І він розплакався… Я знайшла його в такому стані в одному із куточків інтернатного двора, підійшла, гукнула. Не реагував. А коли доторкнулася русявого волосся, щоб погладити, він озирнувся і по-синівськи припав до моїх грудей. “Я хочу до мами, відвезіть мене до мами! Сьогодні відвезіть! Вона мені наснилася…”

Сергійко пам’ятає, як його батько і мати ставили за маленькі провини в куток, на сіль, на гречку. А потім заставляли ще і руки піднімати. Самі ж постійно (зі слів хлопчика) були дуже веселими та часто приймали “гостей”.

А одного разу Сергійко був з батьками біля річки, з веселою компанією. Пили, гуляли, купались, і татка забрала вода… У розпачі ніхто не помітив, що хлопчик, злякавшись, побіг понад річкою. Шукали, знайшли. І мати, розсердившись, вражена горем, у стані сп’яніння, била хлопчика: спочатку палицею, а потім, коли вона перепалася надвоє, схопила залізний прут…

Хлопчик отямився в лікарні, сусідка його доставила туди: зі струсом мозку та великими синцями. Розкривши круглі оченята, запитав: “А де моя мама?” Трішки оговтавшись, Сергійко втік з лікарні, та скоро потрапив до Сумського притулку, а потім до Роменської школи-інтернату. Але й досі не знайшов відповіді на своє запитання. Тільки часто виходив за поріг школи виглядати маму, нехай жорстоку, нехай таку, як є, але маму…

І хто знає, чи заростуть щемні рани в оцих дитячих душах з роками, чи зітре час із дитячої пам’яті жахливі кадри їхнього маленького життя, і чи стануть їхні маленькі душі людяними, щирими, добрими і ніжними?..

Це, у великій мірі, залежить від нас, дорослих, від нашої майстерності і мудрості, від наших бажань – зробити подвиг. Так, саме подвиг – розтопити своєю любов’ю крижані душі і серця маленьких особистостей, знайти для них місце під сонцем, переконати, що є на світі правда, любов і доброта.

І якщо ми повернемо до життя бодай одну знівечену душу, то уже і тоді варто на світі жити.

Тож мить життєва нехай буде вічністю! І нехай у небі не затухають зорі!


1 Звезда2 Звезды3 Звезды4 Звезды5 Звезд (No Ratings Yet)
Loading...
Вы читаете: Три долі… (худ. твір із використанням справжніх подій)